Юлія та Сергій Миронці виховують двох власних дітей, шестирічну доньку Стефанію та сина дошкільного віку Григорія. Родина завжди хотіла усиновити ще одну дитину. Кажуть, що війна пришвидшила їхні бажання.
Читайте також: У Луцькому районі авто зіткнулося з маршруткою і перевернулося на бік: водій у лікарні
Суспільному подружжя розповіли, як їм вдалось усиновити хлопчика Романа з Київщини та як дитина з інвалідністю адаптувалася у їхній сім’ї.
“Ми хотіли всиновити дитину, коли наші кровні повиростають, і ми будемо старші. А війна якось нас так підштовхнула швидше це зробити, бо було багато самотніх дітей”, — каже мама Юлія.
Відтак розпочали обирати, консультуватися з психологами, юристами та соціальними працівниками. Психологи радили брати дитину не старше п’яти років, щоб їй легше було адаптовуватись, каже Сергій Миронець.
Подружжя каже, що найважче було не оформляти документи, а обрати дитину. У допомозі став чат-бот “Дитина не сама”.
“Як би це грубо не звучало, у програмі є фільтри: можна обрати вік, наявність братів чи сестер, і наявність інвалідності у дитини. Я забула поставити цю галочку і так ми побачили анкету Романа”, — розповідає Юлія Миронець.
Разом із чоловіком зателефонували та дізналися, що хлопчик є. Йому чотири і він на 9 місяців менший за сина Григорія, а ще в нього є інвалідність — через гідроцефалію . Ще у хлопчика діагностували геміпарез, дитячій церебральний параліч та атрофію зорових нервів.
“Коли я взнала про його діагноз, то не злякало зовсім. Там був список хвороб наставлених, то ми брали консультацію лікаря-педіатра, щоб він нам кожен діагноз розказав, перед тим, як їхати знайомитися чи ми зможемо з цим справлятися, чи ні”, — говорить Юлія.
Сина привезли з приватного дитячого будинку у Київській області. Змінили йому прізвище та по батькові, дату народження та ім’я залишили.
Нині Роман та Григорій ходять в одну групу у дитячому садочку.
“Він все робив раніше по режиму. Зранку з ліжка без дозволу не вставав. Усі прокинулися, пішли на низ, я роблю сніданок. Усі прийшли до мами, а Роми немає. І це було дуже довго. А він просто чекав поки ми зайдемо в кімнату і скажемо “Ромчик, встаємо”, — говорить Юлія.
За пів року проживання в новій родині, Роман вже адаптувався та звик, каже Сергій Миронець.
“Ми одна команда і любимо цього хлопчика, він дуже гарно вписався у нашу сім’ю, став членом нашої сім’ї і в нас усе супер”, — говорить батько.
Подружжя говорить: кожна дитина заслуговує мати сім’ю, де її будуть любити.
Читайте також наші новини у Facebook
