Волинянка Людмила Рудчук понад 20 років допомагає рятувати життя людей у реанімаційному відділенні Любомльського територіального медоб’єднання, – пише Перший.
До Міжнародного дня медичної сестри, який відзначають сьогодні, 12 травня,у КНП “Любомльське ТМО Любомльської міської ради” розповіли історію анастезистки.
«Я б ніколи не подумала, що, навчаючись у школі, буду працювати медиком. З дитинства боялася крові, не переносила специфічного запаху лікані, та й узагалі я мріяла про циркове мистецтво», – розповідає медична сестра-анестезист відділення інтенсивної терапії та анестезіології КНП «Любомльського ТМО» Любомльської міської ради Людмила Рудчук.
У розмові жінка зізнається, що обрала фах медика за порадою своєї сусідки – медсестри Любомльської лікарні, а ще тому – що мама була важко хвора. Для навчання обрала Ковельське медичне училище. Зізнається, особливо важко давалось не теоретичні науки, як практика, про що тепер розповідає з усмішкою на вустах, згадуючи студентські роки.
«Коли міряли тиск і я почула пульсацію вени – втратила свідомість. Пішли на пологи вперше – знову втратила свідомість. А потім, коли у 1991 році прийшла працювати у Любомльську ліканю у відділення неврології, мусила звикати до всього», – розповідає Людмила Євгеніївна.
Там пропрацювала вісім років, згодом – у психіатричний кабінет. Та, зізнається, відчувала – що сидіння за столом біля лікаря – це не її. Тож згодом її перевели у гінекологічне відділення. А одного разу, погодившись на чергування у відділенні реанімації, зрозуміла, що це саме та робота, яка їй справді припала до душі.
«Спочатку було дуже страшно дивитись на наших пацієнтів у реанімації. Бо якось так співпало, що потрапляли до нас переважно молоді люди, які були на апаратах, без свідомості. Бувало, й помирали… За кожним з них дуже плакала, психологічно дуже важко сприймала кожен такий випадок. Одного разу наш лікар, нині покійний Олександр Іванович Остапчук, підійшов до мене й почав втішати: чого, мовляв, плачеш, якщо за кожним будемо плакати, то й нас не буде…», пригадує Людмила Рудчук.
І таки звикла до всього – важких реанімаційних хворих, яких треба будь-що «витягнути» з того світу, доглянути хворих у післяопераційний період, стабілізувати стан при критично низьких життєвих показниках. Усе це в ті роки доводилось робити без сучасної апаратури, яку тепер має реанімаційне відділення, багато часу приділяти стерилізації інструментів (тепер же частина з них – одноразові), доводилось носити важкі кисневі 40-кілограмові балони на другий поверх, де в старій лікарні знаходилась реанімація…
Найважче, зізнається, було у «ковідні» роки, коли в реанімації під апаратами лежали не тільки люди старшого віку, а й молодь. Тоді, каже, було і страшно, і важко. Адже доводилося постійно працювати у костюмах (а це – м’яко кажучи, доволі незручно), часто їх змінювати, адже санітарні норми та безпека пацієнтів лікарні були понад усе!
«Треба було постійно стежити за усіма хворими, постійно контролювати життєві показники, вводити ліки. Добре, що тепер – кисень маємо централізований, сучасні апарати ШВЛ, що значно полегшує нашу роботу», – каже медсестра-анестезистка.
Були пацієнти, котрі лежать день після операції, а були й такі, що перебували в реанімаційних палатах більше тижня. Раділи усім відділенням, коли вдавалося врятувати найбільш важких пацієнтів.
За понад 20 років роботи у реанімації доводилось Людмилі Рудчук навчати молодих спеціалістів, ділитися з ними своїм досвідом. Правда, бувають такі, котрі довго тут не затримуються, бо розуміють, що це – не їх сфера. Адже місії з порятунку найважчих хворих потрібно віддаватися на усі 200 відсотків.
