Танкісти Сергій Васіч з Хмельниччини та волиняни Олег Свинчук і Віталій Пархомук загинули восьмого березня. Президент за їхній подвиг присвоїв їм звання Героїв. Але рідні сподіваються на диво, адже через місяць після загибелі похорону ще не було.
«Не бійтесь, ворога не пропустимо»
Олег був наймолодшим сином у родині Надії та Анатолія Свинчуків із села Бережці Вишнівської громади Ковельського району. Ріс оточений любов’ю трьох братів і двох сестер, єдиний залишився жити у батьківській хаті. Чекали, коли він одружиться і приведе невістку.
– Він був дуже веселий, умів знайти потрібне слово, щоб підтримати. Мав багато друзів, – згадує сестра Олена. – Любив дітей. Своїх не мав, то грався з племінниками. На контрактну службу пішов рік тому.
– Коли з осені почали говорити, що росія нападе на Україну, Олег казав: «Ми обов’язково переможемо, але вернемося додому не всі». Ніби щось відчував, – із сумом розповідає Олена. – Уже коли почалася війна, він по телефону запевняв, що все добре, роботи багато. «Хочу додому, у тепле ліжко і відіспатися», – ця фраза особливо запам’яталася. А ще він казав, щоб ми не боялися – вони стоятимуть до останнього і до нас ворога не пропустять.
8 березня мама з сестрою чекали Олежикового дзвінка. Було тривожно на серці. А під вечір біля подвір’я зупинилася машина і вийшли люди у військовій формі. Тато так і вкляк біля дверей, а мама й кроку не могла ступити – як таке сталося з їхнім сином!
У кінці березня мав повернутися додому
З раннього дитинства життя Віталія Пархомука із Заболоття Ковельського району складалось не так, як у всіх. Батьки розлучилися, і хлопчик, якому не було ще й двох рочків, став жити з татком Василем. Той зійшовся з братовою вдовицею Галиною, яка також мала синочка. Росли як рідні брати. Народилося ще двоє спільних діток. Жили дружно. Віталій називав Галину мамою. У ті часи в сім’ї не раз жартували про ігри дітей: «Ой, дивися – твій і мій наших б’ють!»
– Він був спокійний і небалакучий, – згадує про Віталія колишня дружина Тетяна. – Дуже любив нашу донечку Софійку, вона схожа на нього. Часто приходив до дитини. Грали у шахи, ходили на риболовлю, плавали на озері.
Віталій Пархомук вперше пішов добровольцем на Донбас ще у 2014 році. Коли повернувся, важко звикав до мирного життя. У 2019-му знову став до лав Збройних сил. Почав будувати у Заболотті невеличку хату. Рідним казав, що військового контракту, який закінчувався наприкінці березня, більше не продовжуватиме. Повернеться додому і спробує налагодити своє життя.
8 березня мама Галя так і не дочекалася дзвінка від свого Віталіка. Це було не схоже на нього, адже телефонував їй мало не щодня. А тут свято – і тиша.
Останній бій героїв
У той день екіпаж танка старшого сержанта Сергія Васіча та його підлеглих – старшого солдата Віталія Пархомука та солдата Олега Свинчука – прийняли бій біля селища Макарів на Київщині. Вони знищили шість одиниць ворожої техніки. Російська протитанкова керована ракета влучила у їхній танк – здетонував боєкомлект. Відважні воїни загинули і не дізналися, що Макарів було визволено від окупантів. Рідні Олега Свинчука та Віталія Пархомука кажуть: поки не похоронимо їх, то вважаємо, що вони зникли безвісти. А раптом живі?
Наталка СЛЮСАР
