Підземні секрети старого Володимира відомі тим, хто в другій половині минулого століття зводив радянські новобудови у центральній його частині.
Серед них і Стефанія Яблонська – одна з небагатьох на Волині жінок-виконробок. Вона керувала будівництвом багатоповерхівки на розі Ковельської та Шевченка, гуртожитку на Луцькій, будинку колишнього банку «Україна» та інших об’єктів – пише володимирська газета Слово правди.
Після того, як біля міської ради натрапили на провалля, яке показало залишки багатовікової забудови, жінка зовсім не здивувалася: подібні знахідки часто траплялись у період радянського «великого будівництва», але ніхто не брався їх досліджувати.
Стефанія Павлівна пригадала найцікавіші відкриття, на які натрапила упродовж років роботи.
Мурований коридор, дерев’яний водогін, вулиця і підвал з черепами
Коли будівельна бригада, якою керувала Стефанія Яблонська, в середині 1970-х взялася за будівництво багатоквартирного будинку на розі Ковельської та Шевченка, сама виконробка була у відрядженні – здавала новозбудовані об’єкти у Старій Вижві. Каже, що на місці цієї багатоповерхівки раніше був великий будинок, де, як розповідали, жило духовенство. Стефанія Яблонська пригадує, що будівельники розказували: як розчистили це місце під нову будову і вивозили сміття, прибігала старенька жінка, шукала гроші, які буцімто були заховані в тому домі.
Будівництво стартувало, уже почали закладати фундаменти – глибокі, 5,5 метра.
«І от мене гукають до котловану, підійшла – і заніміла. В одному місці, як стати нині спиною до залізничного вокзалу, а обличчям до площі, провалилася земля. І відкрила здоровенний коридор з цегляною кладкою, який вів орієнтовно в напрямку площі», – розповідає Стефанія Яблонська.
Молода виконробка одразу побігла в міськвиконком, який тоді розміщувався в приміщенні нинішнього музею, порадитися. Партійні чиновники прийшли, подивилися, почухали голови. Незадовго до того вже мали пригоду з військовою машиною, яка провалилася у підземелля на площі. Але досліджувати те, що приховане під ногами, ніхто не збирався. Наказали закласти ту порожнину бетонними блоками – так і зробили. Пригадує, що на це пішло дев’ять чи дванадцять блоків висотою 2,4 і шириною 0,9 метра.
«Звісно, мені було страшенно цікаво, що там. Але досліджувати самотужки страшно, та й ризиковано. Пройшла вглибину метри зо три, скільки сягало сонячне світло. Побачила, що мурування коридору добротне, але куди саме він веде, уже не дізнавалася», – зізнається жінка.
Втім, жінка переконана, що таємничий хід простягається набагато далі. Порожнини під землею є і досі. Коли стати на розі Ковельської і Шевченка, зауважує вона, і добре прислухатися, то земля гуде, якщо машини їдуть.
За долю багатоповерхівки, однак, не переживає: фундамент пустили глибше за рівень підземелля, тож стоїть він стійко. Але припускає, що подальші обвали землі в центрі міста таки можливі.
На будівництві цього об’єкта трапилися будівельникам і залишки дерев’яного водогону.
«На п`ятиметровій глибині – дерев’яні колоди по три метри довжиною, мають такі зарубки, за які скріплюються між собою. А всередині діркам зо 50 мм, і в ній ще навіть була вода», – розповідає Стефанія Павлівна.
Ці фрагменти деревини забирали на аналіз до Луцька, щоб визначити їхній вік. Але про результати досліджень будівельникам не розповіли.
Майданчик нового будівництва зачіпав і будиночок, в якому розміщувалося фотоательє. Старі знімки з дощок пошани скидали туди у підвал. Ніхто й не придивлявся, що ще там лежить. А коли будиночок знесли й екскаватор почав копати там, де був підвал, разом з землею з ковша полетіли… людські черепи. Деякі явно дитячі.
«У той день, коли ми працювали в цьому місці, до будівництва посходилися місцеві жителі, переважно старші люди. Стояли віддалік, напружені і мовчазні, й спостерігали за роботою. Мабуть, знали, які страшні знахідки можемо там знайти», – роздумує Стефанія Павлівна.
Виконробка почала розпитувати чоловіків, що то може бути. Вони й розповіли про те, що під час нацистської окупації поряд проходила межа єврейського гетто. Ймовірно, будівельники наткнулися на останки в’язнів, серед яких були й діти. А можливо, це було поховання значно давнішого періоду, адже деякі черепи були пробиті гвіздками й аж розсипалися в руках. Тодішня влада жодних притомних вказівок, як вчинити з останками далі, не дала. Тож будівельники самі поховали їх на старому цвинтарі.
А ще вони відкопали давню вуличку. Вона проходила рівно по центру сучасної багатоповерхівки, з тої її сторони, що йде по Шевченка, паралельно до Ковельської й аж до самої автостанції. Її залишки – мостини, викладені з дощок, виявили на глибині 2,5 метра.
Біля нинішньої автостанції було кладовище?
Іще один будівельний об’єкт Стефанії Яблонської – приміщення гуртожитку на вулиці Луцькій, не обійшовся без знахідок. Уже як викопали котлован під фундамент, побачили якісь дивні включення в ґрунті з боку валів.
«Якісь ніби пласкі місткості, на перший погляд, чи то дерев’яні, чи металеві. Ніхто їх вивчати, звісно, не збирався, тож коли хлопці пішли на обід, я взяла лопатку і полізла туди. Підчепила край дерева – а звідти кісточки посипалися», – пригадує Стефанія Павлівна.
То було поховання, і не поодиноке, а масове, каже жінка. Померлих ховали не так, як заведено зараз, а з півдня на північ. Могил, на око, досить багато, але точну їхню кількість не рахували. Уже згодом, у розмові зі студентами-істориками зі Львова Стефанія Павлівна почула припущення, що поряд стояла одна з перших дерев’яних церков Володимира, а біля неї був цвинтар, де ховали не простолюд, а поважних осіб.
І справді, писемні джерела свідчать, що неподалік до 1859 року стояла церква Введення в храм Пречистої Діви Марії. Коли і ким вона побудована, невідомо. В літописах про Введенську церкву взагалі не йдеться. Вперше в історичних документах вона згадується в 1554 році. Останній раз вона поновлювалась у 1839 році, а через 20 років згоріла в пожежі, і більше її не відновлювали.В переліку речей, що належали Введенській церкві, в записці протоєрея С. Косовища є інформація, що до пожежі був 2-х пудовий дзвін з написом, що він відлитий в 1346 р.; якщо це правильно, то можна вважати, що церква була побудована не пізніше першої половини XVI ст.
Тож дуже імовірно, що будівельники наткнулися на церковний цвинтар. Більше подробиць могли б встановити археологи, якби їх залучали у процесі будівництва на етапі проведення земельних робіт. На жаль, радянську владу підземні секрети древніх міст не цікавили, ба більше – лякали, адже відкриття могли поставити під сумнів офіційну ідеологію. Тому всі «незручні» знахідки поспішали поховати під землею на наступні віки.
Склеп полковника Леонова
А на цілком собі іменне поховання будівельники натрапили у геть несподіваному місці – в полі неподалік птахофабрики.
«Ми тоді виготовляли бетонні блоки, і прийшло розпорядження викопати для них ще одну пропарочну камеру. Ніби процес і не складний, але щось пішло не так. У якийсь момент забігає до мене в кабінет бригадир, чи то наляканий, чи то збентежений, і гукає: «Павлівна, ходіть, вам треба це побачити». Підходжу до ями – а там стоїть труна, вже відкрита. І в ній лежить людина. Поряд – могильна плита із написом», – розповідає жінка.
Стефанія Яблонська у деталях пам’ятає, як вони натрапили на датоване 1905 роком поховання полковника Петра Юхимовича Леонова, який загинув у віці 32 років. Лежав у труні у парадній формі, в синіх штанах із червоними лампасами, з шаблею при боці й високою шапкою.
«Весь в айстрах!», – майнула мені думка, а потім я зрозуміла, що то не квіти на його плечах, а шовкові погони розсипалися-розпустилися, ніби айстри», – відтворює картинку у пам’яті співрозмовниця.
Що далі сталося з полковничим останками? Замість належно їх перепоховати, у військкоматі, куди звернулася виконробка, лише насварили за те, що привертає увагу до такої знахідки. І наказали закопати назад, замурувати у стіни камери…
Скільки неоціненної інформації та потенційно сенсаційних відкриттів втрачено через байдужість чи умисне замовчування радянської влади, важко й уявити. У ході будівництва археологічні артефакти безжально нищилися, перемішувалися із землею й вивозилися бозна-куди. Втраченого не повернути, за цей злочин проти історії і пам’яті, очевидно вже ніхто не понесе покарання, але ми можемо принаймні спробувати зібрати спогади старожилів, які проллють світло на загадки, що їх приховує володимирська земля.
