Наталія Мурахевич вже 16 років незмінна речниця Волинської прокуратури. Журналісти до неї завжди йдуть за коментарями про хабарі, вбивства, крадіжки та інші злочини. Робота в правоохоронних органах змушує жінку розповідати про страшні та обурливі речі. Проте видання Волинь infa розповість сьогодні вам про іншу Наталію Мурахевич – маму двох дітей, відмінницю, поетесу та котолюбку.
Читайте також: Поезія, музика і вино: речниця прокуратури презентувала збірку віршів
Розкажіть про своє дитинство: де навчалися, які були оцінки, чи ходили на гуртки?
Я народилася і виросла у Луцьку, навчалася у школі №4, а у випускних класах – у гімназії №14. У шкільні роки переходила, мабуть, на всі гуртки, на які можна – плавання, волейбол, баскетбол, фехтування, карате і навіть один раз була на занятті з макраме. От те заняття безапеляційно засвідчило, що рукоділля – це не моє. Хоча я вишила упродовж свідомого життя два рушники і сплела один шарф. Але рапіра чи маваши (удар ногою в голову з розвороту) для мене – це унісонніше, ніж шпиці.
Вчилась я гарно, золота медаль, з якою я закінчила школу, досі є приводом для жартів моїх дітей, тому що вона лежить на видному місці в хаті. Не знаю, навіщо. Так історично склалося. І коли я починаю когось із них “виховувати”, інший каже – слухайся маму, вона школу із золотою медаллю закінчила. 🙂 Є ще три дипломи з відзнакою – про закінчення вузів, але про них ніхто не жартує. Може, тому, що вони не валяються по хаті.
У якій сім’ї Ви росли?
Мама моя працювала на заводі культпобутвиробів, було таке підприємство у Луцьку, склодувом. Дула ялинкові іграшки. Згодом, уже в іншому цеху, їх розмальовувала. Тобто цілий рік у неї і її колег був Новий рік. І в нас вдома завжди були ексклюзивні ялинкові прикраси, виготовлені і розмальовані маминими колєжанками спеціально для нас. Одна з них – велика зелена куля з Котом Леопольдом, була моєю улюбленою, понад 20 років ій знаходилося місце на ялинці, її розбили вже мої дітваки, прикрашаючи ялинку в бабусі. Досі згадую ту іграшку. Любила її дуже.
Тато працював у СІЗО. І жили ми в гуртожитку поблизу цієї установи, вікна виходили на неї, тому я з дитинства чула про злочини, кримінальні справи, вироки, установи виконання покарань, адвокатів, прокурорів. Родинний сценарій, який мене згодом наздогнав.
Де вчились після школи?
Учитися після школи я пішла на філолога у Волинський державний університет, бо любила україністику і два роки поспіль займала призові місця на всеукраїнських олімпіадах з української мови та літератури. Підозрюю, це все – і про медаль, і про дипломи, і про олімпіади, звучить нудно. 🙂 В університеті вже була літературна студія, куди сходилися студенти читати свою «творчість», із багатьма творцями досі дружу.
Розкажіть про своє перше кохання.
З «першим коханням» ми прожили в шлюбі майже 20 років. Про це можна сказати – «було». Минулий час дієслова. Ну і ще – «буває, то життя».
Де Ви заробили перші гроші?
Перші гроші – це в шкільні роки премія за якийсь літературний конкурс, вже не пам’ятаю, за який. Пам’ятаю лиш, що купила собі за них прикрасу – масивний ланцюг “золотого” кольору, вдягала на дискотеки, дуже тішилася. 🙂
Перша робота – журналістом?
Заледве закінчивши вуз, я народила сина. Тому сиділа з ним вдома. Безробітною. І от в мене в житті так часто буває – вчасно сказане “хочу” матеріалізується. Якось мені в руки трапився примірник газети “Сімя і дім”.
Я переглянула його, почитала прізвища журналістів під матеріалами, впізнала своїх “творців” і сказала – хочу працювати з ними. Невдовзі я справді розпочала роботу в «Сім`ї і домі», дяка Богу, батьки мене в тому підтримали, взявши левову частку клопотів про внука на себе. Син мене, бувало, називав «Наталкою», а мамою називав мою маму. В газеті я попрацювала 4 роки, це чималий шмат життя і дуже цікавий період у ньому. Там багато всього на тему «є що згадати». Ну і дітям уже про то іноді розповідаю, бо вони дорослі.
Ви коли-небудь думали про “кар’єру” домогосподарки чи точно знали, що повернетесь на роботу? Чи можуть діти завадити кар’єрі?
Домогосподарка – це точно не про мене. І перетворювати жінок, до того не придатних, на домогосподарок – це дуже небезпечна штука. Жінка – творець сімейної реальності на рівні магії. Хтось може стати домашньою “берегинею” – і тим вдовольнитися. Але жінка з зарядом, як в атомної станції, вимушено чи унаслідок брехні собі обмежившись господарством – без варіантів вибухне. Передбачити масштаби руйнувань тоді дуже важко. Під уламками може лишитися як сама жінка, так і стосунки, шлюб, діти… Не варто собі брехати. Щаслива домогосподаркою – будь нею. Хочеш літати в космос – лети в космос.
Чи діти заважають кар’єрі? Тут теж питання вибору і організації процесу. Не хочеш дітей – не народжуй. Народила – давай собі відчит, що то твоя відповідальність і якийсь час ти все своє будеш співвідносити з тим, що діти тебе потребують постійно. Тобто всі інші процеси, в тому числі кар’єрні – будуть від того узалежнені і мусово це буде організовувати не так, як раніше. Але те “постійно” – не назавжди.
У ситуації з дітьми теж ідеться про чесність з собою, бо часто жінки беруться народжувати на догоду “внутрішньому селу”, яке сидить в кожній з нас і нашіптує: “Як не хочеш дітей? Усі хочуть! Годинничок іде, не спиняється! Діти – це щастя!”. Так, діти – це щастя. Але не “всіхнє”. Як і заміж. Як і кар’єра. Як і все, що завгодно.
Я рада, що своєму “внутрішньому селу” я вже не винна нічого. Я була заміжня. У мене є діти. Ну оце хіба лиш один мем залишився – про “40 років, 40 котів”. Але тому я даю раду. І котів у мене лиш двоє.
У скільки років Ви почали писати (прозу/вірші)?
Десь у шкільні роки почала римувати на рівні “кров-любов”, як і всі романтичні підлітки. І складати слова в речення так, щоб то зачіпало людей – теж десь в школі. З тих пір писала завжди. Довгий час лише прозу. Потім повернулися вірші.
Ваша робота у прокуратурі вплинула на творчість?
Жодним чином. Робота – це життя, але життя – то не лиш робота. Робота не заважає моїм колегам писати картини, бігати марафони, виконувати нормативи Ironman, пекти шедевральні торти, виготовляти авторські прикраси і т.д. Люди дуже багатогранні і навряд чи когось можна вичерпно означити словом “повар”, “електрик”, “лікар” чи “прокурор”.
Вірші у Вашій першій збірці присвячені комусь конкретно? Якщо так, то Ви розкриєте своїй аудиторії у ФБ, хто підкорив Ваше серце?
Майже кожен вірш, в якому вжитий особовий займенник “ти” – написаний про “ти” конкретне. Це різні “ти”.
Як Ви вважаєте, чи варто публічно демонструвати своє життя у соцмережах? У Вас є Instagram?
У мене є кілька сторінок у Facebook, особиста і творча, є сторінка в Instagram. Тут теж кожен вирішує для себе – демонструвати, не демонструвати, обмежено демонструвати, з яким посилом це робити. То як з вогнем – хтось чай для друзів гріє, хтось храм Артеміди палить, схотівши в історію увійти, хтось пиріжки на продаж пече. Соцмережі – не добро і не зло. Інструмент. Як кухонний ніж. Ним ріжуть хліб, ним же вбивають людей. Здоровий глузд і критичне мислення – це те, що потрібно вмикати завжди – і щодо того, що поширюєш, і щодо того, що читаєш.
Чому збірку вирішили презентувати саме у “Цитрі” і саме на День народження?
Бо “Цитра” – суперовий атмосферний заклад, дуже мені унісонний, а гарно проведений День народження – це творення особистих спогадів, в які приємно повертатися.
Ви – котолюб?
Є таке. У нас живуть Кіт і Кіцко. Є ще Собака. Про своїх тварин можу розповідати довго. І розповідаю на ФБ. Мої антидепресанти, грілки, співрозмовники. І знову ж таки – моя відповідальність, бо котик чи песик – то не іграшка, його необхідно годувати, лікувати, любити.
Вже є плани щодо наступних книг?
Пишеться “Поки розчиняється цукор” – то така низка оповідань, 65 з яких уже відомі моїм читачам у соцмережах. Не дописана ще річ, яку, я знаю, люди чекають.
Хтось із Ваших дітей пише прозу чи вірші?
Обоє “пишучі”. І йдеться не так про “творчість”, як про вміння зачепити словом. Обоє знають, що словом можна вбити і можна надихнути. Мою переписку з сином можна, підозрюю, видавати, як взірець епістолярного жанру. Дівчинка має свою колонку на “Конкуренті”, тобто пише на загал.
Ким або чим Ви надихаєтесь?
Усім. Природою, людьми, музикою, тишею, словом, кольором. Всесвіт дивовижний. У ньому є все для всіх. І для натхнення.
Улюблена книга?
“Майстер і Маргарита”. Боюся помилитися в десятках разів, скільки вона читана повністю і з будь-якої сторінки.
На кого хотілося б бути схожою?
На себе справжню. Ту, якою я задумана Богом.
Спілкувалась: Анастасія Кушнарьова
Читайте наші новини у мережі Facebook
