Ось вже 51 рік Ніколаєви у парі. Незважаючи на те, що довелося поміняти багато місць проживання, найголовніше для них те, що вони удвох. Хоч за багато літ, вони не нажили ні дачі, ні машини, зате з ними, як кажуть, їхня любов, якою з часом ще більше дорожать.
Розкажіть, як Ви зустріли свою майбутню дружину?
Непроста доля випала мені ще змалку. З двох років залишився без матері. Утім, Бог подарував дружину — люблячу, турботливу жінку, яка замінила і матір. Згодом у житті було ремісниче училище, де одержав середню освіту, потім — армія. На строкову службу пішов у 1961-му. Служив у Вінниці, в ракетній частині, де й залишився понадстроково, не маючи, по суті, куди звертатися. З приводу цього періоду свого життя пригадую: якось командир частини каже мені: «Чому б тобі не піти на офіцерські курси?» Так у 1967 році я потрапив у Ростов-на-Дону, де і вчився рік у військовому училищі.
Нині, поринаючи у світлі спогади, до тих літ, до того, як мене доля привела саме в це місто можу впевненно стверджувати, що немає нічого випадкового в житті: все склалося так, аби я зустрів свою майбутню дружину.
І доля наша подружжя складалася так, щоб шляхи зійшлися. Віра — родом з Білорусії. Її мала батьківщина — село Дивин Кобринського району, що на Брестщині. Випадковість чи знак долі, проте, життя повернуло так, що і вона опинилася у Ростові-на-Дону. Батько її був одноосібником, і коли прийшли совєти, то у колгосп не хотів записуватися. За це його вислали на лісоповал у Карелію. Трохи попрацювавши там, чоловік утік і дістався аж до Ростова-на-Дону. Вірі було вісімнадцять років, коли він забрав туди і сім’ю з Дивина. У 1967 ми зустрілися, і ця зустріч змінила усе наше подальше життя.
Якось, ввечері я пішов у парк на танці, на той час я був курсантом військового училища. І побачив дівчину, в яку неможливо було не закохатися з першого погляду — додає пан Олександр.
Він же в юності жив у Ленінграді, вчився там у ремісничому училищі, тож відчувалася вихованість та стримайманість, яка притаманна не кожному чоловіку. Тому я теж на нього відразу звернула увагу. Отож, це була любов з першого погляду. І після тих танців у парку почалися наші зустрічі — розповідає пані Віра.
Я жив у казармі училища, а Віра — зовсім в іншому районі, у передмісті. Тож проводжання затягувалися до четвертої години ранку. І вже на попутній машині, яка возила воду, чи взимку сніг розчищала, їхав відруз на заняття. Щоб скоротити цю відстань, схитрував і попросився на квартиру до її батьків. Мав там кімнату. Це вже було на початку весни 1968 року — за два місяці до того, як ми подали заяву на реєстрацію шлюбу. А в червні — одружилися — додає Олександр Ніколаєв.
Як святкували весілля?
Ніколи не забуду той червневий день, коли розписалися і зібрались у колі найближчих людей. Зазначу, тоді столи стояли на дворі під накриттям, обвиті виноградом.
У весільну подорож ми вирушили в Ленінград, а там — ходили по музеях. Побували і на малій батьківщині Віри у Дивині. Ніби відчували, що нескоро повернемося в ці краї — пригадує пан Олександр.
Як розгорталося Ваше сімейне життя?
Зізнаюсь, нас чекало армійське життя з безкінечними переїздами. Правда, нам пощастило. Я знала, що зазвичай офіцерські сім’ї живуть у якихось казармах, бараках. Тож, їдучи в Красноярський край, куди направили чоловіка, була налаштована, що й нас таке чекає. А виявилося, що потрапили у військове містечко ракетників, де були п’ятиповерхівки зі всіма зручностями. Нам дали зразу однокімнатну квартиру. А приїхали ми з двома чемоданами. Згодився весільний подарунок — самовар, у якому варили картоплю, а потім кип’ятили воду на чай, поки каструлі не купили.
У кімнаті стояло солдатське ліжко, яке видали лейтенантові, тумбочка — ото й усе вмеблювання. Тут народився наш син Сергій. На першу зарплату, ми придбали приймач із програвачем, щоб веселіше було довгими зимовими вечорами.
Чимало де, побували ми за роки військової служби, можна навіть географію вивчати. Після військового містечка в Красноярському краї був Омськ — зазначає Віра Ніколаєва.
Вирватися із Сибіру — не так то просто було. І тоді я вирішив скористатися документом, який засвідчував, що мою маму розстріляли. Надіслав листа в Москву з проханням: хочу служити там, де закінчилося життя моєї матері, а я дивом вижив. І підкріпив того листа цим документом. І моє бажання було виконано. Через тиждень прийшла відповідь. Так ми переїхали в Україну. Пригадую, стою у тамбурі потяга і чую українську рідну мову на під’їзді до Шепетівки. Тоді у мене сльози самі собою покотилися. Але на цьому наші переїзди не закінчилися. Були й Північна Осетія, і Дагестан. А до Луцька, де пройшли останні роки служби, переїхали у 1982 році. У Луцьку живемо понад 36 років. Віра з сином у січні 1983-го приїхала, коли я вже трошки облаштувався.
У 2001 році ми повінчалися, і це, як вважаю, ще більше об’єднало наші почуття. «Віруся, я тебе люблю», — це освідчення моя жінка чує впродовж більш як пів століття. Кожна річниця нашого шлюбу — то свято, яке з нетерпінням чекають друзі та родина — ділиться сокровенним пан Олександр.
З військових містечок, бувало, офіцерські дружини втікали, бо їм сумно жилося. А я й гадки такої не мала — завжди з трепетом чекала Сашка зі служби — пригадує пані Віра.
І зараз, ми не можемо уявити себе порізно. Я місця не знаходжу, коли дружина, наприклад, у санаторії. І Віра — теж. Тому і повертаються завжди трохи раніше. Нам важко жити в розлуці навіть декілька днів. Хоч, до речі, можемо і мовчати, коли удвох у квартирі, коли кожен займається своїми справами. Головне, що Віра — тут, поряд, що в будь-яку хвилину я її побачу та відчую — промовляє Олександр Ніколаєв.
І коли мова зайшла про те, як би хотіли прожити своє життя, якби можна було почати все заново, то Віра Савелівна сказала:
«Я б знову пройшла той самий шлях. І так само проїхала б тими місцями, де нам доводилося жити».
Чоловік, приєднуючись до цих слів, говорить:
«На старість я ще сильніше кохаю свою дружину. А ще дуже жалію — хочеться, щоб їй нічого не турбувало, щоб вона ніколи не страждала, бо її біль — то мій біль».
