До війни його життя було зовсім іншим: сезонні заробітки, дружина, маленька донечка та звичайні сімейні турботи. Нині Юрій Куприйчик із Любешева – військовослужбовець, який третій рік разом із побратимами тримає оборону на Донеччині. На війну його привів не військовий досвід, якого він не мав, а приклад старшого брата та усвідомлення власної відповідальності за країну і тих, хто чекає на нього вдома.
Про це пише Нове життя.
Про військову службу Юрій раніше не думав – через проблеми зі здоров’ям свого часу був обмежено придатним.
Та війна змінила його плани. У липні 2024 року чоловік отримав повістку, пройшов військово-лікарську комісію і долучився до лав Збройних сил України. Спочатку він пройшов двомісячну базову загальновійськову підготовку, а згодом його відправили на Донеччину у складі 100-ї окремої механізованої бригади, де служив його старший брат Анатолій.
Той мав чималий військовий досвід за плечима: свого часу ніс службу в зоні АТО, а з початком повномасштабного вторгнення Росії добровільно пішов захищати країну, хоча мав законні підстави цього не робити. Для Юрія брат став людиною, від якої він міг багато чого перейняти, адже власного військового досвіду на той час не мав.
Поступово чоловік освоївся. Отримав посаду водія. Хоча, як він зізнається, на війні всі роблять те, що потрібно, а не лише виконують свої посадові обов’язки. Він також каже, що в підрозділі – хороші й надійні побратими. І хоча серед військовослужбовців є люди різного віку та з різним досвідом, на війні ця різниця швидко відходить на другий план.
«У нашому взводі є люди, які старші за віком. Але ми не відчуваємо цієї різниці, тому що всі за одне», – розповідає захисник.
Нині Юрій разом із побратимами служить на Донеччині. Завдання їхнього підрозділу – уражати ворожі цілі.
Війна, зізнається чоловік, змінила і його самого. Він почав по-іншому дивитися на життя, більше цінувати час, проведений із близькими. Бо тепер особливо добре розумієш: найважливіше – повернутися додому.
А там на нього чекають дружина, донечка, рідні. Донька нині навчається в четвертому класі. Коли є зв’язок, телефонує батькові та розповідає про школу і свої справи. Іноді зв’язку немає, але в більшості випадків поговорити з рідними все ж вдається.
«Коли чуєш голос донечки, навіть коротка розмова стає надзвичайно важливою. Тоді ще більше розумієш, заради кого треба вистояти й повернутися додому», – каже Юрій.
Підтримка сім’ї для нього є однією з головних опор. Мама молиться за синів. Його підтримують дружина, донечка, рідні та побратими. Саме вони допомагають триматися там, де щодня доводиться бути сильним.
«Однозначно найбільше бажання – вижити й повернутися до сім’ї», – зізнається військовослужбовець.
І поки вдома його чекають найдорожчі люди, він разом із побратимами продовжує захищати Україну.
