25 вересня страшна звістка облетіла Волинь – на Харківщині загинув боєць 109-го окремого гiрсько-штуpмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригaди «Едeльвейс» Віталій Станіславович Корпас, 21 серпня 1983 року народження.
Рівно два місяці – з 21 липня до 21 вересня – пройшло з моменту, як його перевели служити з центру комплектування в зону бойових дій. Батьків ошелешили сповіщенням, що він зник безвісти, а за лічені дні підтвердили загибель.
Спогадами про Героя поділилася газета «Ратнівщина».
ХОРОШИЙ МАЙСТЕР З ВИЩОЮ ОСВІТОЮ ІНОЗЕМНОГО ФІЛОЛОГА
Віталій був другим (молодшим) сином у сім’ї Станіслава Івановича і Галини Миколаївни Корпасів. Ще зовсім юною Галину, яка родом із Житомирщини, направили працювати економістом на фабрику «Веснянка» в Ратне. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком, тут залишилася на все життя. Станіслав Іванович працював у газовій службі водієм.
Має 35 років досвіду за плечима – був водієм у бригаді, часто допомагав колегам-майстрам. У любові і порозумінні виховали двох синів – Тараса і Віталія. Мама каже, що хлопці характерами дуже схожі між собою. З дитинства горою стояли один за одного. Були послушними і добрими, ніколи не перечили батькам, коли була потрібна їхня допомога.
Віталій добре навчався у гімназії №1. Після її закінчення втупив на факультет іноземних мов (англійська і німецька) у Волинський національний університет імені Лесі Українки. Успішно його закінчив, але вчителювати не захотів. Одразу влаштувався на роботу на завод «Кромберг енд Шуберт» у Луцьку. Тривалий час там працював. Потім – на інших приватних підприємствах у Луцьку.
Після того, як пандемія коронавірусу пішла на спад, поїхав у Польщу, щоб трохи більше підзаробити. На початку 2022 року у нього саме закінчувалася віза, тож приїхав додому у Ратне, щоб владнати всі питання з документами. І саме тоді почалася війна. Разом з братом ходив будувати перші укріплення і блокпости.
В AРМІЮ ПІШОВ ДОБРОВОЛЬЦЕМ
У березні добровольцем у прикордонники пішов старший Тарас. Материнське серце рвалося за одним сином, бо ж у нього сім’я, двоє дітей, а тим часом Віталій уже виношував ідею йти служити. Батьки вмовляли, просили, як могли, щоб не спішив, ще прийде його час. Та витримав він тільки до червня 2022 року.
Сам пішов у військкомат, попросився добровільно на службу в ЗCУ. Нікому про це не сказав. Його відправили додому з відповіддю, що йому зателефонують. Через тиждень, коли почув у слухавці, що з речами має з’явитися у ТЦК, зізнався батькам, що йде служити.
Після двомісячних навчань у навчальному центрі у Яворові на Львівщині потрапив 18 серпня його зарахували до складу 93-ї окремої механізованої бригади «Холoдний Яр». Відправили у зону бойових дій на оборону Солодера. Саме в той період 93-я бригада тримала протягом кількох місяців важку оборону міста на Донеччині, яке відігравало важливу стратегічну роль. «Холодноярівцям» вдалося зірвати запланований великий штурм українських позицій регулярними російськими військами та найманими «вагнерівцями».
На одному із завдань відділення Віталія Корпаса потрапило в оточення. 10 днів під загрозою загибелі вони вибиралися із влаштованої засідки. За цей час у захисника почалися серйозні проблеми з травмованою раніше рукою. Коли йшов добровольцем, не зізнався, що мав раніше проблеми з рукою. Після проходження комісії його відправили на службу у Дніпро, так як виконувати бойові завдання на передовій лінії він не міг. Там, у Дніпрі, прослужив рік. Разом з іншими охороняв склади з боєприпасами.
САМ ПОПРОСИВСЯ З ТЦК В ЗОНУ БОЙОВИХ ДІЙ
Через рік на ВЛК його визнали обмежено придатним і перевели на службу у Ратнівський ТЦК. Тут вів документацію по господарському забезпеченню, по паливу, звіти здавав, займався документальною частиною. Три роки пропрацював на цій посаді. Батьки кажуть, що він мав дуже добру вдачу, завжди гарно ладнав із людьми. Тому коли йому повідомили про переведення в групу оповіщення, він відмовився і в той же день написав рапорт із проханням про переведення у зону бойових дій.
21 липня цього року Віталій Корпас поїхав на Харківщину. Потрапив у 109-й окремий гірсько-штурмовий батальйон при 10-й бригаді «Едельвейс». Пощастило служити разом із двома земляками – Тарасом Кручком з Ратного та Славиком Гуменюком з Ковеля. В обов’язки Віталія входило демонтувати використані снаряди, щоб комплектуючі з ним можна використати для дронів.
Так як після поранення старший брат Тарас ніс службу на польському кордоні, де безпечніше і спокійніше, материнське серце більше стискалося за молодшого сина, бо ж він – у зоні бойових дій. Ранок для батьків починався з дзвінка чи смс сина, що з ним усе добре. І спати лягали тільки тоді, коли син давав звісточку, що все гаразд.
Увечері 20 вересня він спілкувався з матір’ю, все було гаразд. Вранці 21 вересня близько 8-ї написав повідомлення, що з ним усе добре. О 8-й батьки по телебаченню у програмі «Подробиці» дивилися репортаж про сильний дроновий обстріл села Катеринівка на Харківщині, неподалік від якого знаходився син. Обстрілювали двома підходами – уночі і вранці. Але ж мали повідомлення від сина і тихо тішилися, що цього разу минулося.
ЗАГИНУВ ВІД ВИБYХУ
Надвечір у квартиру Корпасів прийшли із селищної ради та військкомату. Галина Миколаївна пригадує: «Ваш син… – А я кажу: «Як таке може бути?! Я вчора ввечері говорила з ним по відео. Він ще сьогодні мені писав»!
– У тому моторошному сповіщенні було вказано, що їхній син зник безвісти після вибуху газового обладнання. І лише 25 вересня надійшло повторне сповіщення, яким батьків повідомили, що Віталій загинув 21 вересня під час детонування боєприпасів.
27 вересня назавжди трагічною сторінкою залишиться у серцях родини Корпасів. У цей день відбувся супровід і похорон їхнього сина, брата, дядька. Вранці його тіло привезли до рідного батьківського дому. Через кілька годин відспівали у соборі пророка Божого Іллі і траурною процесією провели до місця останнього спочинку на Алеї почесних поховань.
Говіркий, компанійський, веселий, добрий, порядний – таким він завжди буде в пам’яті друзів, рідних, колег. А батьки досі не можуть звикнути із думкою, що сина більше немає – чекають дзвінка, повідомлення, щоразу заглядають у телефон. Хоч розумом і усвідомлюють, що він за гинув, що більше не повернеться, та материнському і батьківському серцям не накажеш…
Марія ЛЯХ
