Жителя Любомля Володимира Іванчика, щоранку можна побачити на міському стадіоні, де він займається бігом та скандинавською ходьбою. Й ані дощ, ні холод, ні спека не є перешкодою для цього. Минулої весни чоловік відзначив 85-річчя. Відповідь на питання, що допомагає виглядати набагато молодшим – активні заняття спортом.
Про спортсмена писала Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя», – передає ВСН.
Володимир Михайлович родом із села Сомин, що на Турійщині, де з’явився на світ 15 травня 1937 року. Зростав у багатодітній сім’ї, де окрім нього, виховувалися ще старша сестра і два молодших брати.
Згадуючи роки дитинства, Володимир Михайлович розповідає, що найбільше запам’яталася повоєнна розруха і напівголодне існування.
«Не раз ходили збирати на поле колоски, що лишилися після обмолоту, – каже чоловік. – Якось за цим заняттям мене й сестру упіймав голова колгоспу. Забрав торбу з колосками, а сестру дуже боляче вдарив нагайкою. Всяко було, та все ж вижили у ті злиденні роки».
Як багато ровесників, змалку пізнав селянську працю, коли потрібно було допомагати дорослим у колгоспі: буряки ралили, кок-сагиз пололи, іншу роботу виконували. Чи не єдиною віддушиною була можливість пограти з друзями футбол.
«Батько мій був чоботарем, із залишків шкіри пошив нам щось на кшталт м’яча, – з усмішкою згадує чоловік, – ми його наповнювали ганчірками і ганяли щосили. Це вже пізніше з’явилися м’ячі з камерами, а тоді виходили з того, що мали».
По закінченні школи у 1955 році він рік опановував спеціальність заготівельника у Луцькій торгово-кооперативній школі, по тому були три роки армійської служби, яку проходив у Німеччині, здобувши спеціальності механіка-водія танків і самохідних артилерійських установок, командира танка Т-34, Т-54, Т-55.
«Та мене все тягнуло в небо, хотілося бути льотчиком, – розповідає Володимир Іванчик. – Але з певних причин я не проходив на цей фах, тому вирішив здобувати спеціальність «експлуатація літаків та двигунів» в авіаційно-технічному училищі цивільного повітряного флоту у м. Виборг».
Після училища чоловіка направили працювати на Херсонщину авіатехніком. Щоправда, цьому передувало двомісячне перенавчання на спеціальність «конструкція і технічна експлуатація вертольотів» у Кременчуцькому льотному училищі.
«Працював спершу з вертольотом «Ка-15». Вони добрі для обприскування садів, виноградників, рису. Голови колгоспів і радгоспів, де вирощували по 500-1000 гектарів винограду для винних заводів, інших культур, брали нас, як мовиться, нарозхват, – пригадує Володимир Михайлович. – Ціле літо доводилося обробляли поля з вертольота. Сонце ще тільки сходить, а ми вже в небі: командир за штурвалом, а я збоку. Кропимо до 11-ї ранку, потім сідаємо, бо стає спекотно, а через це втрачається потужність двигуна. Обідаємо, далі до 16-ї години – відпочинок. Поливаєш водою розкладачку, щоб не було так жарко, і лягаєш спати. О 16-ій – підйом, і до заходу сонця знову літаємо».
Але, зізнається чоловік, завжди тягнуло на Волинь. Тож півстоліття тому, після десяти років праці на Херсонщині, вирішив повертатися назад – зрештою, постійна робота з отруйними речовинами здоров’я не додавала…
По приїзді на рідні терени влаштувався працювати на завод «Світязь» у Любомлі. Спочатку десять літ був майстром, потім – старшим майстром. Мав у своєму підпорядкуванні близько сотні людей. На заслужений відпочинок вийшов у 1998 році, відпрацювавши на заводі чверть століття.
Власне, працюючи на цьому підприємстві, Володимир Іванчик проявив себе не тільки як сумлінний трудівник, а й спортивний активіст. Регулярно організовував різноманітні легкоатлетичні змагання. Пригадує, що завжди мав у цьому плані підтримку з боку тодішнього голови заводської профспілки Рената Курамшина, який не тільки посприяв у придбанні форми, а й завжди допомагав в організації спортивних заходів, залученні працівників заводу до участі в них.
«Я завжди був прихильником спартанського способу життя: спав на жорсткому, накривався тонкою ковдрою, – розповідає Володимир Михайлович. – Прокинувся, швиденько одягнувся і – на пробіжку до Куснищ. Прибігаю, роздягаюся, тазик або відро холодної води на себе, витерся – і швиденько на роботу. Дехто підсміювався, жартував, мовляв, обливається гарячою водою – а з мене ж пара йшла насправді. Загалом бігаю ще, вважай, з дитячих літ: змалку у футбол ганяв, про що вже розповідав вище, у школі в нас завжди культивувався біг, а взимку ще й лижний спорт… В армії, певно, жодного разу не обходилося без пробіжки на півтора кілометра перед походом у їдальню. Коли навчався в училищі, теж бігали, – аж до лінії Манергейма. Та й на Херсонщині знаходив час, щоб «намотати» кілька кілометрів».
Чоловік був не тільки активним учасником різноманітних змагань, а й здобував нагороди на них. Наприклад, у 1979 році, маючи 42 роки, Володимир Михайлович став другим призером районного легкоатлетичного кросу, у цьому ж році здобув «бронзу» на обласних змаганнях.
А ось нагорода, датована 1989 роком: наймужніший учасник легкоатлетичного пробігу до Дня перемоги на приз нашої газети, яка в ті часи називалася «Радянське життя». Тоді понад тридцять спортсменів пробігли маршрутом Любомль – Машів – Вишнів – Скиби – Бірки – Любомль і поклали квіти до пам’ятників та обелісків солдатам, які полягли у Другій світовій війні (див. ілюстрацію).
«Все життя я біжу, – каже чоловік, – як не позаймаюся – немов бракує чогось. Зазвичай прокидаюся о 4-ій ранку, помолюся Богу приступаю до вправ. Починаю з піднімання тулуба, потім — «повзання» на спині, впираючись ліктями стопами, вправи для хребта тощо. Загалом виконую 5-7 підходів по 10 разів. Також виконую розтяжку. По тому беру палиці для шведської ходьби і прямую на стадіон».
Там Володимир Михайлович пробігає щонайменше п’ять кіл, у сукупності це 2 кілометри. Зізнається, що крос на 3-5 кілометрів ще зміг би подолати без проблем… Та й стометрівку у свої 85 може ще за 20 секунд пробігти.
Для порівняння: світові рекорди, як ставлять молоді професійні спортсмени, «гуляють» між 9 і 10 секундами.
Крім бігу, чоловік вже понад 20 років займається скандинавською ходьбою.
«Регулярні заняття, і, найголовніше – віра у Бога, дотримання Його заповідей – от і всі секрети.Й наостанок скажу таке: маю дві військові спеціальності – танкіста й авіатехніка, але, на жаль, певні проблеми із зором не дозволяють взяти зброю. А так я обов’язково попросив би відправити мене до війська, щоб допомогти нашим хлопцям здобути Перемогу, яка, впевнений, неодмінно настане».
Сергій МАРИНЬОХА
