Комусь може здаватися, що зустрічати старість у геріатричному будинку – дуже прикро і сумно.
Але побувавши у Луцькому геріатричному пансіонаті, переконуєшся, що, не зважаючи на непростий воєнний час, тут дбають про те, щоб жителі проводили свій час цікаво і з користю. У них є дозвілля, час для праці й допомоги ЗСУ – мешканці роблять окопні свічки, б’ють горіхи, в’яжуть маскувальні сітки.
А ще – знаходять своє кохання.
Журналістка Район.Життя поспілкувалася із двома парами, які проживають зараз в геріатричному пансіонаті, щоб у День усіх закоханих нагадати – почуття любові є тим рятівним жилетом, яке здатне допомогти пережити будь-які важкі моменти. Навіть війну.
Вітя і Лідочка
У 64-річної Лідії Бачалгіної – непроста доля. Її мама померла рано, брат відцурався і вже багато років вона проживає у пансіонаті.
Віктор Мотига потрапив до геріатричного будинку в Луцьку після інтернату і теж живе тут уже понад десять років.
Але, що цікаво, пара познайомилася не так давно і лише минулого року вирішили офіційно стати сім’єю.
«У нелегкий воєнний час на рушничок щастя стали наші закохані мешканці Лідочка Бачалгіна і Віктор Мотига», – написала тоді керівниця Луцького пансіонату Алла Гнатюк.
А познайомилися ближче, коли Віктор зламав ногу і йому потрібно було «розходжуватися» після того, як зняли гіпс.
«Я ходила до нього і казала: «Вітя, ходи, Вітя, ходи». А він лінувався, то потім пожартувала: «Якщо не будеш ходити – не вийду за тебе заміж», – сміється жінка.
«І я своє слово здержав», – нагадує Віктор.
Пара разом дивиться кіно, грають у лото, Ліда любить малювати.
Кажуть, що не сваряться. Тільки коли Віктор виходить на вулицю без шапки або приходить після роботи і не переодягається, то може отримати нагадування від дружини.
А чоловік працювати любить – замітає територію, слідкує за порядком, на кухні допомагає, порається на господарці (пансіонат має власну мініферму зі свиней)
Ліда і Вітя – активні учасники художньої самодіяльності. Виступають на сцені, виконують головні ролі у виставах, які ставлять до певних свят.
«Вітя навіть Ковідом був», – з усмішкою згадує Лідія.
Весілля відіграли у вересні 2022 року. Плаття для нареченої привезла волонтерка Анастасія Рудик, наречений одягнув чорний класичний костюм.
Запросили музик, на церемонію зібрався увесь пансіонат.
«Ви щасливі?», – запитую в пари.
Ліда шаріється, але погоджується, бо, каже, тепер їм ніхто нам не заважає
А ще пригадує, що коли в неї нещодавно боліла голова – Віктор одразу пішов у медпункт, щоб дали таблетки.
«Як не був жонатий – я був сумний, чогось не вистачало. А тепер мені добре», – підтверджує чоловік.
Дмитро та Людмила
65-річний Дмитро Цапко разом із дружиною Людмилою приїхали до Луцька сім місяців тому. Евакуювались із Нікополя Дніпропетровської області, коли вже почали літати ракети над головою.
Вдома залишився син, він активно волонтерить. Інший син разом із сім’єю ще до повномасштабної війни виїхав до Польщі.
Дмитро розповідає, що росіяни обстрілюють Нікополь з Енергодара.
«Вони поховалися біля атомної станції, а наші не можуть їм відповісти», – каже чоловік.
З дружиною Людмилою вони вже 42 роки у шлюбі.
«Мій старший брат одружувався і його наречена запросила Людмилу на весілля. Вона залишилася ночувати, бо поїзд був на наступний день. Так ми познайомилися, а у 1981 році, коли повернувся з армії, одружилися», – розповідає.
Дмитро народився у віруючій родині, тож, каже, знайти любов допоміг Бог.
«Не обійшлося без Божого благословіння», – переконаний.
35 років він пропрацював на заводі, дружина – бухгалтером. За роки спільного життя бувало різне, але Дмитро впевнений, що найбільше їм допомагало терпіння.
«Треба мати терпіння. Завжди розуміти один одного, можливо десь іти на поступки один одному. Ставитися як до рівного, не говорити – я буду хазяйкою чи я буду хазяїном, в сім’ї двоє рівні. Але буде терпіння і любов – все буде гарно», – посміхається чоловік.
Бюджет у родини завжди був спільний. І разом вирішують, на що витрачати гроші. Обов’язковий пункт вже багато років – благодійність. Як заповідається в Біблії – віддавати десяту частину доходів на добрі справи.
Цього ж навчили й своїх дітей. Тому вони зараз активно волонтерять – ще з початку війни купували необхідні речі для потреб ЗСУ.
Людмила ще трохи соромиться говорити українською мовою, але вивчає, читає українські книжки. Тому на питання, що найважливіше у шлюбі, відповідає небагатослівно:
«Треба бути друзями. Допомагайте один одному, любіть один одного – ось і весь секрет».
