о повномасштабної війни лучанка Тетяна Потоцька-Євчук організовувала паломницькі поїздки за кордон. Нині ж жінка одягає військовий однострій і везе усе необхідне бійцям на передову, назад повертається із тілами загиблих захисників.
У черговому матеріалі з циклу “Нескорені” розповідаємо історію волонтерки та її мами, яка чекає доньку з кожної поїздки на фронт.
За плечима Тетяни 75 тисяч кілометрів прифронтових доріг. Нині збирається в чергову поїздку. Розповідає: постійно підтримує зв’язок із військовими і знає їхні потреби.
Жінка розказує: кількість волонтерської допомоги з початку повномасштабної війни зменшилася в рази.
“Раніше було загрузити машину, я навіть абсолютно нічим не заморочувалася. Зараз ми вже грузимося два дні. Я розумію, що люди втомилися, хоча воно звучить в порівнянні з тим, що хлопці на фронті, не доречно”, – каже волонтерка.
На фронт Тетяна везе допомогу, назад – привозить тіла загиблих захисників. З березня повернула додому понад сотню загиблих героїв. “Дуже складно до такої степені, що був такий період, що я лікувалася. Дуже боюся, коли дзвонить батько або мати і каже: подивися чи можна буде його відкрити (труну – ред.) чи ні”, – говорить Тетяна.
Жінка зізнається – втомилася морально та фізично, але спинятися не збирається: “Інколи лягаю спати о шостій вечора і можу проспати до шостої ранку, я настільки відключаюся. Я перезавантажуюся, коли я їду в паломницькі поїздки. Я скидаю з себе усю негативну енергетику, бо якби там не було, я постійно знаходжуся в енергетиці смерті”.
Щоразу Тетяну в дорогу проводжає мама Лідія Олексіївна. Каже: підтримує дочку у всьому.
“І боялася, і переживала, але звикла. В неї місія важлива і потрібна і вона в мене молодець. Приїде – радість. Їде…і не можу сказати, що не їдь, бо я знаю, що це треба, бо в мене там пів родини”, – говорить Лідія Олексіївна.
Тетяна переконана, що війна – не привід опускати руки, а боротися треба до перемоги.
