У Альони та Анатолія Дрощуків із селища Цумань на Ківерцівщині – сім доньок і синів. Як багатодітний батько чоловік міг би й не воювати. Тим часом в останні вісім років він більше живе в розлуці зі своєю великою сім’єю.
З весни 2014-го з короткими перепочинками під час ротації чоловік був в АТО, а в нинішньому році після повномасштабного вторгнення росії ще в березні пішов добровольцем захищати Україну, – пише газета Волинь.
«Ця дівчина буде моєю жінкою»
– Вам пощастило, - сказав голова Цуманської територіальної громади Анатолій Дорощук, від якого я найперш почула про Юрія Задорожного як про чоловіка, у якого «натура воїна». - Він якраз вдома є, а завтра чи післязавтра має повертатися у свій підрозділ в Дубно на Рівненщині.
Їхні шляхи могли б і не перетнутися, оскільки Юрій жив у Цумані, а його майбутня дружина Альона – в селищі Новоолексіївка на Херсонщині.
Вони ще в юності знайшли одне одного й ніколи не пошкодували про те, як склалося їхнє життя.
– Юра приїхав до нас на збір винограду. Тоді ми й познайомилися. Мені було лише чотирнадцять років, йому – шістнадцять. П’ять літ листувалися, інколи зустрічалися. Коли я мала дев’ятнадцять – одружилися, - каже жінка, пригадуючи, як все у них починалося.
А вже чоловік доповнює цю розповідь пам’ятними деталями:
– Я в бурсі вчився (у Клеванському профтехучилищі на Рівненщині. - Авт.). Перший курс закінчив. Мама їхала з бригадою на збір винограду й мене з собою взяла. Якось побачив Альону, яка жила неподалік гуртожитку, де нашу бригаду поселили, й сказав хлопцям: «Ця дівчина буде моєю жінкою». Вони мені на те: «Ти ж навіть не знаєш її». «Почекайте трохи – познайомлюся». Через два дні підійшов до неї, коли знову побачив, і спитав, як звати. Альона, може, сприйняла мене за дивака, але назвала своє ім’я. Ясно, що я нічого не сказав їй про свій далекоглядний задум, аби не здатися надто самовпевненим, але для себе постановив, що в майбутньому ми будемо разом.
«У моєму військовому квитку вже місця для записів не вистачає»
Реєстрували шлюб Задорожні в Цумані, куди в 1999-му Юрій привіз свою Альону. Пожили рік, поки чоловік служив в Луцьку – в Національній гвардії, й поїхали на батьківщину дружини – в Новоолексіївку. Там з’явилася на світ їхня найстарша дочка Катя. Вже з нею вернулися в Цумань, де народилися ще шестеро дітей – Оксана, Ілля, Кирило, Артем, Аліна, Роман. Альона удостоїлася почесного звання «Мати-героїня». Батько такої багатодітної сім’ї міг би вже й не воювати: от що значить бути людиною з натурою бійця! Коли про це зайшла мова, Юрій сказав:
– Ну як – я нормальний український чоловік, який має захищати свою країну…
Строкову службу він проходив у Кривому Розі. Потім пішов за контрактом в Національну гвардію. А в 2004 році, коли Юрій Задорожний ставав на облік у військкоматі, його спитали: «Поїдеш в Ірак?». «Якщо треба, то чому б і ні?» – відповів. Після «учебки» мав ще й таке закордонне відрядження. Тим більш, як у 2014-му свою країну треба було боронити, то не ховався, як кажуть, за чужими спинами. Навесні добровольцем пішов у Збройні сили України. І не один рік був в АТО з коротким перепочинком під час ротації. Після 24 лютого 2022-го, коли почалася повномасштабна війна, підрозділ, у якому служить, був на Житомирщині, Київщині, де йшли бойові дії, аж поки «орків не вигнали з цих територій».
Аби уточнити, де й коли довелося служити, чоловік дістає свій військовий квиток. Виявляється, у ньому вже місця не вистачає, тож записи останніх років — на маленьких аркушиках паперу, які вклеєні в документ.
– Наш підрозділ розкиданий по Україні, - говорить Юрій. - Це ж розвідка. Поки що я в Дубно, а де буду завтра – не знаю…
Чи звик до війни чоловік, котрий давно пов’язав своє життя з армією? Про це він каже:
– До війни з її жахами не можна звикнути, та переступаєш страх і йдеш далі, виконуючи свою роботу — визволяти рідну землю від ворога.
А ще розмірковує над тим, що героєм сьогодні можна назвати не лише тих, хто підбив танк чи літак, - «героями є й ті бабусі, які зі своєї маленької пенсії віддають двісті гривень для ЗСУ, й людина, котра везе на передову «волонтерку». І з болем розповідає, як то важко втрачати побратимів:
– Таке, на жаль, було і в 2014 році, і в нинішньому. В Київській області загинув, підірвавшись на міні, командир роти – Сергійович, як ми його називали. Два дні до пенсії залишалося йому, як почалася повномасштабна війна. Трохи більше сорока літ мав…
«До цуманського перехрестя доїжджаю — і вже скучаю за дружиною, дітьми»
Судячи з почутого, наші герої ніколи не пошкодували, що саме так склалося їхнє життя. Що зовсім юними вони знайшли одне одного. Для Альони Цуманщина стала рідним краєм. Тим більше, що й їхати на Херсонщину вже нема до кого. Мама померла ще в 2014-му. А зовсім недавно провела жінка в останню путь єдиного рідного брата, який був мобілізований і загинув у боях за Україну. У Запоріжжі, де жив із сім’єю, його похоронили. Обоє з чоловіком їздили попрощатися. Після пережитого вона по-особливому цінує те, що Бог милував чоловіка, - обійшлося без поранень. Хоч, як каже сам Юрій, було по-різному, та «головне, що не найгірший варіант». Може, й не про все дружині розповідав, аби зайвий раз не хвилювалася. На запитання з приводу того, що це ж діти сумують за татом, який рідко буває вдома, Альона відповідає ствердно й тут же уточнює:
– І я сумую…
А Юрій, почувши це, говорить:
– До цуманського перехрестя доїжджаю – і вже скучаю за дружиною, дітьми.
Постійні розлуки, та ще й такі, коли чоловік в небезпеці, - це вже, мабуть, менше романтики й більше переживань. Ось коли душу жінки гріє спогад про те, що Юрій освідчувався їй не лише в юності – і сьогодні вона чує від нього ці слова: «Я тебе люблю». І хіба може бути інакше, якщо чоловік, котрий прожив у шлюбі з жінкою двадцять три роки, говорить:
– Бог поміг мені, що зустрів Альону, - не всім так щастить.
