Комунікація, інформація, піар – вміле та професійне використання цих «скілів» є запорукою формування бренду будь-якої організації. Це актуально для всіх царин. Не виключення й галузь вищої освіти, де вже понад вісімдесят років успішно торує свій шлях Університет Лесі Українки. Інформаційно-комунікаційний напрямок роботи у ЗВО курує проректор з навчально-виховної роботи та комунікації Наталія Благовірна.
Кілька важливих тем стали основою для цієї розмови, яку для компактності та зручності читачів ми розділимо на дві частини. В першій з них – ми говоримо про інформаційний супровід університету, формування бренду «Лесині люди», особливості роботи в період війни та інше.
Почати нашу розмову хочу з базової, можливо, навіть фундаментальної основи – інформаційного супроводу Університету Лесі Українки. Розкажіть, будь ласка, про особливості цього процесу.
Той досвід взаємодії зі спільнотою, який нагромадився в мене через задіяність у підготовку фахівців-журналістів та редакторів, і той досвід, який сьогодні набутий завдяки посаді, взаємозбагачують один одного. І він унікальний. Найперше, тому що з’явилась нагода працювати так, як навчала, ще й залучати тих, яких навчала. З цієї посади яскравіше видно університет. Його можливості, потенціал. Це ніби отримати місце в першому ряду, де щодня творяться сюжети та події, озвучуються ідеї та погляди, які варті того, щоб медійники розібрали їх на цитати, і потрібно лише застосувати правильні інструменти і обрати відповідні платформи комунікації. Загалом стратегія інформаційної політики університету формувалась поступово та інтуїтивно. Ця інтуїтивність не була навпомацки, вона ґрунтувалась і на стратегії розвитку університету, і на знанні та розумінні, як технологічно створюються глобальні сюжети новин, і що потрібно зробити, щоб допомогти журналістам урешті розповісти всі ті нерозказані університетські історії, які свого часу перестали бути пріоритетними для медійників. Тобто, найперше, вибудувати ефективну взаємодію університету зі спільнотою, з партнерами, збільшити зацікавленість освітянською та науковою проблематикою, підштовхнути науковців до публічності. Фактично основна мета – це зробити новини університету новинами регіону, а в перспективі загалом країни. Коли формується інформаційна стратегія, потрібно знайти баланс двох складових: відповідати уявленням про те, якою загалом повинна бути комунікація університету, і одночасно відрізнятись настільки, щоб засвідчити свою унікальність.
Очевидно, що найважче – на старті будь-якого процесу. Не буде винятком й інформаційний та комунікаційний вектор роботи. З чого він стартував? Згадайте, перерахуйте проєкти, які вдалося реалізувати.
Із визначення площадок комунікації: основне джерело інформації про університет – оновлений сайт, додаткові – соціальні мережі та групи із врахуванням віку і потреб аудиторії, застосовуючи ефективні інструменти. Перші кроки і перші зусилля були спрямовані на те, щоб сформувати візуальний колективний образ університету. Щоб допомогти журналістам швидко сконтактуватись із пулом науковців, які можуть бути задіяні як експерти. Тож почали з поширення фотовізиток Лесиних людей, проєкт який на той момент дуже схвально підтримали всі – і академічна спільнота, і журналістська. Він допоміг масштабувати впізнаваність. Усі правильні рішення на загал дуже прості, не примітивні, а прості, зрозумілі, читабельні. Зрештою не лише локальні рішення були задіяні. У співпраці з нашими інформаційними партнерами запустили аудіопідтримку на провідних FM-станціях, на всеукраїнському телеканалі, згодом задіяли зовнішню рекламу. Паралельно з цим створювався новий логотип, мерч, комбінація всіх тих атрибутів, які вкупі із цінностями Університету повинні забезпечувати його впізнаваність. І це момент активної співпраці з теперішньою кафедрою дизайну, її завідувачем Дмитром Авраменком, а згодом з Богданою Чугай.
Цікавим досвідом був проєкт ТРК «Аверс» і університету «Знай більше» – пізнавальні передачі від викладачів університету, орієнтовані на молодь. Було багато практичних проєктів. Наприклад, разом з містом та Тетяною Мялковською викладачі кафедри образотворчого мистецтва створили унікальні екоскульптури у парку. Разом з кафедрою дизайну, кафедрою туризму та готельного господарства та тоді нашою редакторкою Тетяною Яцечко-Блаженко готували промопродукцію для Олицької громади та ін.
Зараз комунікаційно вже сформовано своєрідний бренд – Лесині люди. А на той момент науковців та викладачів здебільшого потрібно було спонукати до співдії з журналістами. На сьогодні всі розуміють, що це важлива репутаційна умова. Опираючись на цей трирічний досвід, думаю, що комунікаційникам університетів варто організовувати для викладачів та науковців такі своєрідні заняття, на яких пояснювати основні правила взаємодії та очікування журналістів. Розповісти, як це працює, як працюють медійники. Бо часто стикалась з суто психологічними перепонами, коли журналісти просять коментар у науковця з якогось конкретного питання, він є безсумнівним авторитетом у цій проблематиці, дисертацію про це написав, але ось конкретно цей нюанс не досліджував, не написав наукову статтю і саме тому вважає, що не може взяти на себе відповідальність цей нюанс аналізувати та щось прогнозувати. І це, як на мене, результат донедавна тривалої традиції замкненості кожної зі складових: влади, освіти, науковців, бізнесу, медіа. Рівнозначно важливі, дієві складові, але без досвіду взаємодії, через що з купою стереотипів один до одного. Науковець, весь досвід якого побудований на індексі Гірша, категорично відмовляється щось коментувати, бо боїться, що його звинуватять у некомпетентному аналізі. Влада завмирає в очікуванні критики, бо у нас на загал спільнота не привчена хвалити, а лише критикувати. Насправді це вікно можливостей для всіх. Влада може вчасно зреагувати і зробити щось важливе. Науковець має шанс першим висловити думку і в перспективі бути залученим до практичного вирішення проблеми. Журналісти так здобувають «право на ім’я» – привілей, коли тексти відстежують не за назвою медійного ресурсу, а за прізвищем журналіста. Сподіваюсь, що цей текст читатимуть мої студенти, то для них зроблю примітку: щоб це трапилось, щоб читали саме вас, потрібно не зупинитись на одній публікації, чим підтвердити стереотип про поверховість медіа, а інформаційно супроводжувати це до логічного вирішення, т.зв «ромашка The Wall Street Journal». В центрі – сама новина, а на пелюстках – кому ця новина цікава, на кого розрахована, на кого вплине, кого зачепить. Тобто розгортати тему в наступних публікаціях, шукати тих, кого не опитали відразу. Саме ці продовження, як правило, найцікавіші, вони гарантують те, що матеріал не обмежиться новинною стрічкою «що відбулося».
Ну але повернімось до початку, я, найперше, викладач, тому все що кажу, то ніби озираючись на студентів, моя кнопка вимкнення спрацьовує через 1,5-години – тривалість пари (сміється)
Щиро тішуся, що спільними зусиллям дійсно вдалося багато зробити. Давайте ще трішки повернемося назад. Яку мету Ви собі поставили на початку роботи?
Найамбітніша мета від початку – не обмежуватись функціями пресслужби, тобто не просто ретранслювати думки наших науковців, викладачів, студентів, ректорату, не лише моніторити інші медійні ресурси, не лише налагодити взаємодію університету з медіаспільнотою, розсилати пресрелізи, а фактично працювати як повноцінний кросмедійний ресурс, створювати власний контент, новини. Зрештою ми репрезентуємо університет, який шістнадцять років здійснює практичну підготовку журналістів та редакторів. Маємо право вже говорити про волинську школу журналістики, молоду школу, але впевнену. Від початку я озвучила те, що для мене дуже важливо було залишитись практикуючим викладачем рідної кафедри соціальних комунікацій. Колись небайдужість та проникливість моїх викладачів, особливо вплив та наставництво Надії Віталіївни Зелінської, багато в чому визначили мене теперішню, тому щиро прагну передати щось уже своє моїм студентам. Викладання – це чудова, унікальна форма комунікації…
В чому бачите власну роль в контексті ввіреного Вам напрямку роботи? Звісно, хочеться почути і про команду, яка працює над цим.
Свою особисту роль я бачу не лише у тому, щоб ініціювати, спрямовувати та пожвавлювати інформаційні та промоційні проєкти, пропонувати новації, розширювати функції і стежити за тим, як реагуємо на виклики. Суперважливо забезпечити таку екосистему в колективі, де кожен самомотивований на розвиток. Загалом усі ідеї, журналістські проєкти виникали та були реалізовані завдяки власному журналістському та набутому досвіду кожного з колективу. Андрію, Ви від початків очолили відділ, і щиро скажу, що Вам завжди давались добре інтерв’ю і Ваше вміння одного разу сказаному та почутому надати звучання ціную і я, і, впевнена, усі, хто їх читав. Дякую і Вам, і Андрію Петрушко, і Андрію Собуцькому (який донедавна у нас працював) за змістовні бесіди з Лесиними людьми. Правильно розставити слова – це супернавичка (усміхається). Загалом трирічний інформаційний супровід Університету Лесі Українки – це щоразу нові смартпроєкти. Особливий акцент – на відеоконтенті. Наші дівчата… А знаєте, що серед працівників університету переважають жінки. Особливий спосіб шани нашої патронеси – Лесі Українки. Ірина Загорська, Ольга Юрчук, Тетяна Яцечко-Блаженко, тепер Тетяна Шевцова – обличчя відеодайджесту університету, відеоновин, творчого відеопроєкту «Жінки Університету». Талановиті, розумні, кожна з них незамінна… Дівчата вже працюють де-інде, але всі шляхи ведуть додому, тож… Дмитро Байда, Олександр Пілюк – наші оператори. Важливо, коли естетично співпадаєш з кимось, тоді навіть на потоці реалізовані задуми виходять без надриву. Найбільше запам’ятались зйомки до Дня писемності та мови під час промопідтримки 14-томника Лесі Українки, коли ми декламували поезію «Віче». Операторська робота Дмитра Байди – незримо в кадрі (усміхається) Тематичні загальноуніверситетські та факультетські проморолики… Їх кількість – як у повноцінної рекламної агенції. Відеооповідні структури – це наша унікальність, ми без перебільшення єдиний університетський ресурс, який створив стільки відеосюжетів, промороликів, записів інтерв’ю, відеопривітань, трансляції прес-конференцій, презентацій, як у записі, так і в прямому ефірі. І не лише в Україні єдині.
Дія комунікативних інструментів інерційно триває ще досить довгий час після їх застосування. Важливо дбати про систематичність. А це здатен забезпечити фаховий колектив.
Немає сумніву, що все не так просто і легко. Так, напевно, не буває. Особливо, коли працюєш у великому колективі поряд з амбітними людьми, які завжди ставлять перед собою найвищі завдання. Розкажіть, будь ласка, і про труднощі у роботі.
Те, що найскладніше, те одночасно відкриває найбільше можливостей. Університет Лесі Українки – це сімнадцять структурних підрозділів. Це понад 80-літня історія. Надзвичайно важко інформаційно супроводжувати таку кількість творчих колективів та збалансовувати стільки потенційних наративів. Одночасно Університет Лесі Українки у цю мить – це ще й вступна кампанія, відповідно промосупровід рекрутингу. Це студентський актив – найкращі! Інавгурації, організація вручень дипломів, концерти – організовує відділ молодіжної політики та соціальної роботи, його керівник – Василь Закрева. Наша імунна система – практичний психолог Тетяна Кулик. Потреба психологічної адаптації особливо першокурсників, ще з огляду на воєнні дії зростає. Важливим напрямом є профконсультування студентів, цей напрям забезпечує Альона Хомюк. Тож найскладніше – це багатофункціональність та різноспрямованість. Але в цьому і потенціал, різнотематичність.
Поза основними функціями відділ інформаційної політики курує стажування студентів – майбутніх журналістів. Тож далі буде…
Звісно, початок повномасштабного вторгнення росії змінив наші реалії суттєво. Університет – не виключення. Нам довелося адаптовуватися, коригувати свою роботу, вкладати у неї нові сенси. Як змінилася наша комунікаційно-інформаційна робота після 24-го лютого?
Після повномасштабного вторгнення рф стало очевидно, що розпочався новий відлік. Гібридний тип світової війни переформатує всі оповідні структури. Це одночасно можливість модернізувати внутрішню механіку медіаіндустрії. Шанс зробити рельєфними «новини Пласкої Землі». Зрозуміло, що інформаційна політика, зокрема і університетів, повинна була зробити редакційний маневр. Університети – лідери думок. Тож ми почали розповідати свою історію: #ВНУ_про_війну – експертні оцінки наших викладачів подій і явищ війни, #Лесині_люди – волонтерські та практичні проєкти, #Університет_Лесі_Українки – подієві ініціативи. Кризовість моменту спровокувала значне скорочення штату, і якщо перед війною вже настав момент, щоб доєднати до команди SMM-ника/SMM-ницю, то тепер викликом стало зберегти інтенсивність та основні функції. Знаєте, інструменти комунікації, якщо їх застосовують правильно, ніхто не помічає, але кожен зауважить, якщо раптом втрачається пролонгована дія хоча б одного з них. Бо якщо не контролюєш історію, вона може почати контролювати тебе. «Писати добре так само важко, як і бути добрим» (усміхається). Для мене завжди залишались знаковими слова Дейвіда Бродера, які він виголосив, вшановуючи лауреатів Пулітцерівської премії 1979 року. Він визнав базовий рівень недосконалості інформаційного продукту (тоді це були газети) і додав, що всі ми впевнені лише в одному: це найкраще, що ми змогли зробити під тиском обставин, але завтра ми представимо виправлену та оновлену версію. Віра в це мене мотивує. Наш університет – найкращий для цього майданчик.
Розмовляв Андрій Мошкун, Фото: Дмитра Байди
