З різницею у десять днів з будинку родини Цюпаків-Чайки винесли дві труни. На війні з російськими окупантами загинули чоловік Тетяни Олександр Цюпак та брат Василь Чайка. Обоє кадрові військові. Олександру було 39, Василеві – 23
Про історію родини пише журналістка Жанна Білоцька, передає ІА Волинські новини.
«Здавалося, загибель Сашка найстрашніше, що могло статися. Та, як виявилося, це було початком, бо вже за кілька тижнів отримали жахливу звістку про смерть молодшого брата», – розповідає Тетяна Цюпак.
У їхньому будинку було завжди весело та гамірно, а за столом місця вистачало усім. Якби не проклята війна, яка відібрала найдорожче.
До початку повномасштабної війни родина Миколи та Галини Чайки була чи не найщасливішою у селі. Вони виховали та виростили четверо дітей, дочекалися онуків. У їхньому будинку було завжди весело та гамірно, а за столом місця вистачало усім. Якби не проклята війна, яка відібрала найдорожче.
Донька Миколи та Галини Надія працює медиком у лікарні, Тетяна наразі є домогосподаркою. Старший син Віктор у складі 14 ОМБР з 2019-го року боронить Україну. Його бойовий шлях розпочався з 2014-го з початком Майдану, після якого разом з іншими патріотами пройшовши підготовку тренувальному таборові «Правого сектору», приступив до виконання важливих завдань. Згодом у складі батальйону «Донбас» брав участь визволенні міст на сході країни.
З шістнадцяти років на прикладі брата боронити державу рвався наймолодший Василь. Позичивши у товариша гроші на дорогу, таємно від батьків поїхав у тренувальний табір «Правого сектору». Вже там, приховавши справжній вік, розпочав навчання, аж поки випадково не з’ясували, хто він, і скільки має справжніх років. Як виявилося, саме у тому таборі колись проходив вишкіл рідний брат Василя. І поки рідні намагалися разом із правоохоронцями розшукати утікача, він вже збирав речі, щоб вирушити додому.
«Після закінчення ВПУ у Володимирі, де вчився на деревообробника, Василько пішов працювати на «Гербор-Холдинг». Але бажання стати військовим перемогло, і як тільки виповнилося 18, підписав контракт із 14 ОМБР. Знаючи його характер, відмовляти ніхто не став. Хоча усі сподівалися, що це ненадовго. Та помилилися. Хлопець відбув кілька ротацій, набувши бойового досвіду, і у званні головного сержанта взводу, навчав молодих хлопців. Служили в одній роті з братом Віктором, хоча перебували на різних бойових позиціях. Удома переживали за них, як і за Сашка, але змирилися, бо розуміли, що вони їх захищають», – розповідає Тетяна.
Чоловік Тетяни, майстер-сержант, танкіст Олександр Цюпак кадровий військовий з майже двадцятирічним стажем. Двічі, у 2017-му та 2018 році, підрозділ Олександра Цюпака відзначався як найкращий танковий взвод у Збройних Силах України. Також зі своїм підрозділом двічі представляв Збройні Сили України на міжнародних танкових змаганнях «Сильна Європа» (Strong Europe Tank Challenge), які відбувалися на полігоні Графенвер в Німеччині.
Починаючи з 2014, Олександр брав участь у боях на сході країни спочатку у складі 51-ї ОМБР. Після розформування та створення на її базі 14 ОМБР імені Князя Романа, продовжив боронити рідну землю від російських окупантів. Він створив ротно-тактичну групу та підготував стільки ж злагоджених та професійних екіпажів, скільки було хвиль мобілізації. Товариші по службі характеризують Олександра як життєрадісного, позитивного, відповідального, справжнього фахівця своєї справи, з почуттям гумору. Попри непрості ситуації, міг підняти настрій та бойовий дух. Його загибель стала справжньою втратою для підрозділу.Тетяна розповідає, чимало часу чоловік проводив поза межами дому через службу. Та коли з’являлася можливість побути у колі сім’ї, використовував її по-максимуму:
«Олександр по праву заслуговує на звання «супертато». Він любив проводити час із дітьми. Разом вони ходили на природу, палили багаття, смажили м’ясо, ловили рибу, і усіляко розважалися. Для нього купити одяг для них, не було проблемою, як і інші речі для дому. Діти обожнювали його, особливо Катруся, котра любила ходити з Сашком у магазин, де він купував усе, що вона просила. Я інколи обурювалася, бо вважала, що балує її, та він запевняв, що не міг відмовити, бо вона дуже просила. Та й не тільки Саша любив робити приємні сюрпризи дітям, а й Василь. Він ніколи не шкодував грошей на племінників, для нього не важливо скільки коштує набір для малювання, якщо той сподобався Катрусі. Варто додати, вона дуже любить малювати, і у неї досить непогано виходить, тож такий подарунок є цінним. А от у Данилка інше захоплення, він полюбляє складати конструктори. І коли Катруся отримувала альбом або фарби, у нього з’являвся черговий конструкторський набір».
Зі слів Тетяни, у їхньому будинку завжди було гамірно та весело, особливо, коли усі сходилися після роботи. За вечерею збиралася уся родина, яку потрібно було нагодувати.
«Бувало, півдня готую, а потім сіли й з’їли за один раз. Інколи втомлювалась страшенно, бо, крім того, потрібно було прибрати, попрати, попрасувати. Але я готова б і далі навіть на колінах це робити, аби усі були живими. Після смерті Саші та Василя життя розділилося на «до» і «після». Мама так і не змирилася з їхньою смертю, бо для неї обидва були синами, зрештою, як і для батька, який по-чоловічому намагається триматися», – ділиться вона.
Тетяна познайомилася з Олександром у спільних знайомих. Хлопець родом з селища Луків, що на Турійщині, вона ж народилася і виросла у селі Залужжя, неподалік Устилуга. Спочатку було спілкування, яке переросло у симпатію. Згодом зрозуміли, що кохають один одного, і вирішили побратися. Жити стали у Тетяни вдома. Один за одним народилися Катруся і Данилко. З початком бойових дій на сході чоловік мало бував удома, здебільшого на полігонах, або на Донбасі. Про те, що там відбувається, намагався не розповідати, щоб не тривожити дружину. Завжди говорив, що у нього все добре. Навіть після 24 лютого, коли ворог відкрито вдерся в Україну, заспокоював і просив берегти себе і дітей.
«Про смерть коханого дізналася від батька вранці. Йому подзвонив Віктор, який на той час знаходився у госпіталі з пораненням. Тоді я ще образилася на нього за те, що не сповістив одразу. Та він пояснив, що не хотів тривожити на ніч. Від побратимів чоловіка дізналася, що з 11 березня танковий екіпаж під керівництвом Олександра відбив ворожу атаку у напрямку Макарова, перед тим знищивши кілька одиниць бронетехніки противника у Наливайківці, що на Київщині. І коли, здавалося, можна було перепочити після важкого бою, по них вдарила ворожа артилерія. Саша разом із побратимом Романом Марценюком загинули на місці. Хлопці, які вижили, розповіли, що кинулись до нього, але було пізно. Травми отримані внаслідок артилерійського удару, виявилися несумісними з життям», – згадує жінка.
Дуже важко сприйняли смерть тата діти. Особливо Катруся, яка розуміла, що більше його не побачить. Бо Данилко ще не до кінця усвідомив, що трапилося, хоча знає, що татусь пішов на небо. Жінка пояснила, що попрощалися із ним не назавжди, оскільки прийде час і вони зустрінуться в іншому житті. Поховали Героя у селі Залужжя 15 березня.Ще не встигла родина оговтатись від горя, як 25 березня з фронту надійшла страшна звістка про загибель Василя. Зі слів його побратимів, хлопець потрапив під обстріл, прикриваючи товариша під час повернення з розвідки.«Наш Василько пішов до Сашка, з яким нещодавно попрощався в одному з моргів. За життя вони були дуже близькими. Саша прийшов у наш дім, коли Василеві було дев’ять, це стільки, скільки сьогодні Дані. Він практично виріс на його очах. Той завжди брав його із собою на риболовлю, або до лісу, загалом, був йому за ще одного старшого брата. І хоча характерами були різні, але спільну мову знаходили завжди. Сашко був спокійним, врівноваженим, відповідальним. Василь більш запальним, з вольовим характером, з тих, хто спочатку, як він жартував, б’є, а потім розбирається. Єдине, що об’єднувало їх – почуття гумору. Бувало, працюємо усі на полі, і один з них починає розповідати анекдоти, інший підхоплює, і робота на деякий час припиняється, бо усі починають сміятися. Василь у вихідний любив довше поспати, і ніхто його не будив, якщо на це не було потреби. Навіть дітвора поводила себе тихо, бо знала, що дядько Василь відпочиває. У Сашка такої можливості не було, бо лишень відкривав очі, як Даня з Катею бігли до нього, і вони починали бавитися, поки я готувала. Попри те, що у домі проживало дві сім’ї, ніколи не було чвар та непорозумінь, завжди був порядок у всьому. Так, вранці першими прокидалися хлопці, снідали і йшли на роботу. За ними діти вирушали до школи, і лише тоді я вибиралася на роботу. А ввечері уся родина збиралася за вечерею», – каже Тетяна.
Однієї ночі Олександр наснився Тетяні у чорному комбінезоні, у якому їздив у танку. Поруч стояв великий стіл, накритий білою скатертиною. Уві сні вона поцікавилася, чому не йде додому, на що той відповів, що йому там добре, і додав, що з ним Тарас. Жінка зізнається, так і не зрозуміла, хто такий Тарас, але питати не стала.«Інколи я фізично відчуваю його присутність. Можливо тому, що сумую за ним, і не можу звикнути, що більше ніколи не побачу. Інколи здається, що він на війні, і незабаром повернеться додому, як робив це не один раз. А за ним прийде і Василь. Щоб не думати про погане, намагаюся якомога більше завантажити себе роботою, якої у селі завжди вистачає. І хоча дуже втомлююся, але психологічно легше, бо весь час чимсь зайнята. Та попри все, що довелося пережити, хочу сказати, що горджуся моїми хлопцями, як і гордилася ними, коли вони були живими. Нестерпно боляче усвідомлювати, що їх більше немає з нами, але вони є героями. Як і герої усі, хто боронить нашу країну від ворогів, серед яких мій рідний брат Віктор. З нетерпінням чекаю на перемогу, і вірю у наші ЗСУ», – розповідає Тетяна.
Торік Олександр з Тетяною придбали будиночок по сусідству, який планували відремонтувати й прожити у ньому до старості літ. Не судилося. Як і не судилося чоловікові зустріти своє 40-річчя, яке мав відзначати у серпні разом з Василем, котрому мало б виповнитися 24. Вони завжди святкували свої дні народження разом, оскільки різниця між ними була була у кілька днів. Обидва воїни поховані у селі Залужжя. Їхні могили знаходяться поруч.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Олександр Цюпак відзначений званням «Герой України» з вшануванням ордена «Золота Зірка» (2022, посмертно). Нагороду з рук Президента України Володимира Зеленського разом з іменним годинником Тетяна Цюпак отримала у Білому залі Героїв Маріїнського Палацу. Серед численних нагород чоловіка є ще одна – медаль «За військову службу Україні» (2022).
Василь Чайка нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (2022).
