Лучанин Михайло Путінцев загинув у бою з окупантами 4 квітня поблизу Запоріжжя. Йому було лишень 25…
2018 рік став знаковим для Михайла: він, випускник Національної академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, отримав омріяне звання лейтенанта, – пишуть Волинські новини.
«Омріяне, тому що з дитинства завжди говорив, що обов’язково стане офіцером, – розповідає його мати Анна. – Першим кроком стало навчання у Волинському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. А Львівську академію обирав свідомо: був переконаний, що це найкращий військовий навчальний заклад України».
Командиру навчального курсу, науково-педагогічним працівникам вишу Михайло запам’ятався сумлінним, відповідальним курсантом, який навчався з великим бажанням. Окрім фахових предметів, значну увагу приділяв іноземним мовам.
Був переконаний: Україна обов’язково увіллється до європейської спільноти, а вітчизняне військо стане повноправним членом Північноатлантичного альянсу. А щоб порозумітися з колегами із інших держав, одного бажання замало. Тому досконало володів англійською та іспанською. Навички удосконалював також під час міжнародних військових миротворчих заходів, які проходили у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки.
Після випуску з Академії Михайло отримав скерування у 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду – Закарпатський легіон на посаду командира інженерно-саперного взводу. Побратими розповідають, що попри молодість, він був напрочуд серйозним та відповідальним, а ще – чесним та відданим ратній справі.
Завжди казав: «Дрібниць під час виконання будь-якого завдання не має бути, потрібно все прораховувати і передбачати завчасно! І обов’язково – на кілька кроків наперед».
Старший лейтенант Михайло Путінцев загинув поблизу села Щербаки, що у Запорізькій області, самовіддано захищаючи Україну від підступних рашистів.
Указом Президента України мужнього офіцера нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
«Надзвичайно важко усвідомлювати, що сина вже немає, – розповідає нині мати Михайла. – Я виховувала його сама, ми відчували одне одного навіть на відстані. Не встигла подумати про нього – він уже телефонує і я чую його співучий тембр: «Привіт, мамусю! Я поряд… Як ти, як бабуся, як Маруся?» Він надзвичайно любив молодшу сестру!.. А ще казав: «Кожен з нас боронить не лише Україну, а й свою родину. «Мам, все, що я роблю, – все про тебе, для тебе, все тобі». Я переконана, що мій турботливий, чуйний і такий лагідний синочок тепер захищатиме мене з Небес. Я вірю у це!»
