Китай вважає за краще, щоб історія йшла своїм попередньо визначеним курсом: він залишатиметься осторонь, допоки розгортається драма у Європі, і коли пил вляжеться, сподівається відновити свій довгий шлях до домінування в Азії
Оскільки російське вторгнення в Україну уповільнилось, Москва має багато опонентів і обмаль прихильників. Навіть Китай, найближчий дипломатичний партнер Москви, окрім Білорусі, зберігає дистанцію — з одного боку, звинувачуючи Захід у його ймовірній загрозі безпеці Росії та засуджуючи Сполучені Штати через запровадження санкцій, а з іншого боку, підтверджуючи свою принципову підтримку територіальної цілісності суверенних держав та закликаючи до врегулювання «української кризи» шляхом переговорів.
Про це йдеться в аналітичній публікації Ендрю Нейтана, професора політології Колумбійського університету на сторінках Foreign Policy, повідомляє Foreign Ukraine.
Протягом десятиліть Китай прагнув посісти те, що вважає історично обумовленим становищем домінуючої держави в Азії. Як стратегічні реалісти, китайські лідери завжди очікували, що Сполучені Штати будуть чинити опір, прагнучи захистити свій успадкований статус домінуючої держави в регіоні. І, на думку Пекіна, це і зробили Сполучені Штати. У процесі зростання власної потужності та амбіцій, Пекін вважає, що Вашингтон напав на Комуністичну партію Китаю з ідеологічних та правозахисних міркувань; прагнув підірвати контроль Китаю над периферійними територіями, такими як Тибет, Сіньцзян та Гонконг; увічнив відокремлення Тайваню від материка; виступав проти утвердження Китаєм своїх прав у Південно-Китайському морі; вступив у змову із союзниками та партнерами США у витончено замаскованих коаліціях для стримування Китаю, таких як чотиристоронній діалог з безпеки США-Індія-Японія-Австралія; і використав тарифи, щоб спробувати змусити Китай відкрити свою економіку та змінити те, що Комуністична партія вважає успішною економічною моделлю.
Але Китай неухильно дотримується власного курсу. Незважаючи на безліч проблем, посилених нещодавніми драконівськими карантинами через COVID-19 у Шанхаї та інших містах, правляча партія, як і раніше, впевнена, що може побудувати «велику, сучасну, процвітаючу, сильну, демократичну, культурно розвинену соціалістичну країну» до 100-річчя заснування Китаю у 2049 році. Вони також упевнені, що Сполучені Штати застрягли у незворотньому процесі занепаду, який поступово усуне їх як серйозного суперника в Азії. Їхня впевненість частково заснована на марксистській теорії, яка свідчить, що зріла капіталістична економіка, на кшталт економіки Сполучених Штатів, має зіткнутися з фінансовими кризами та класовими конфліктами, які знесуть її з вершин процвітання.
Впевненість Китаю зміцнилася після фінансової кризи 2008 року в США. Згодом було те, що Пекін назвав нерішучою адміністрацією Обами; жорстокі президентські вибори 2016 року, коли тодішня кандидатка від демократів Хілларі Клінтон відреагувала на тиск з боку виборців, відмовившись від головного стратегічного активу проти Китаю — торгової угоди в межах Транстихоокеанського партнерства; розгром адміністрацією Трампа відносин США зі своїми союзниками; катастрофічне неправильне поводження з пандемією COVID-19; штурм Капітолійського пагорба 6 січня 2021 року; катастрофічний вихід США з Афганістану; політичний параліч і поляризація епохи Байдена, що посилюється, — і все це в той час, як ВМС США в Тихому океані скаржилися, що у них недостатньо кораблів для стримування Китаю, а частка Америки у світовому ВВП знизилася з 30% у 2000 році до 24% у 2019 році.
Атака Путіна на Україну, можливо, сприяла цьому спаду, викривши нерішучість США та крихкість їхніх союзів. Війна призвела до рідкісного консенсусу у внутрішній політиці США, зміцнила систему союзів США та ставлення Вашингтона до відносин з Росією та Китаєм як до екзистенційного конфлікту цінностей та систем. Війна Путіна надала Сполученим Штатам привід посилити тиск на Китай, вимагати більшої співпраці від своїх азіатських союзників і чинити тиск на Індію, щоб скоротити її економічні зв’язки з Росією. Найгірше те, що це зміцнило оборонні зобов’язання США перед Тайванем. У цьому контексті стратегічний пріоритет Китаю полягає в тому, щоб не робити нічого, що могло б перервати процес занепаду США.
Китай глибоко обурюється моральною позицією США, які вказують Пекіну, що відповідає його інтересам і як його буде покарано, якщо він не підкориться. Хоча американська сторона щиро ставиться до такого відношення, для Китаю воно виглядає лицемірством або (у кращому разі) самообманом, оскільки він вважає, що дії США завжди відображають жорсткі інтереси. На думку Пекіна, моральна позерство — це спосіб, за допомогою якого Сполучені Штати завжди легалізували своє політичне панування та військове втручання — те, що Пекін називає американською гегемонією. Тепер Сполучені Штати хотіли б отримати додаткові вигоди з путінської війни, відокремивши Китай від Росії.
Пекін не збирається потрапити в цю пастку. Натомість, він прагне зберегти те, що залишилося від його єдиного суттєвого партнера (крім Північної Кореї), у своїх зусиллях зі стримування США. Узи, які пов’язують Китай та Росію, — це антагонізм щодо Сполучених Штатів. Два лідери перебільшили стан своїх відносин під час останньої особистої зустрічі перед війною в Україні, коли вони описали партнерство як безмежне. Насправді, Росію не цікавлять основні питання безпеки Китаю на Тайвані та у Південно-Китайському морі, а Китай не цікавить головне питання безпеки Росії, пов’язане із вторгненням Заходу до Східної Європи.
Незважаючи на те, що остання з прикордонних суперечок двох країн була врегульована у 2008 році, Китай не забув, що він вважає російською історичною агресією, і Росія, як і раніше, хронічно стурбована припливом китайських робітників на малонаселений російський Далекий Схід. Дві країни виробили спільну безпекову політику через Шанхайську організацію співробітництва, засновану у 2001 році, але продовжують конкурувати за вплив на чотирьох центральноазіатських членів цієї організації. Китай купує нафту та газ у Росії, але веде жорстку торгівлю за ціну. Ідеологія голови КНР Сі Цзіньпіна є варіантом атеїстичного соціалізму; Путін – це форма християнського клептократичного капіталізму.
Незважаючи на всі ці відмінності, китайські стратеги живуть у такому світі, яким вони його бачать, а не таким, яким вони бажають його бачити. Без сумніву, Путін перетворив Росію на сильно зменшений стратегічний актив. Його збройні сили деградують, його вплив на Західну Європу через продаж енергоносіїв зникає, а його дипломатична довіра збанкрутувала. Китай не схвалює неправильне поводження Москви із ситуацією, її неправильну оцінку українського опору, євроамериканської рішучості та власної військової майстерності. Їм також не подобається, що Росія руйнує цінного торгового партнера Китаю в особі України. Проте, якщо не впаде режим Путіна, навіть ослаблена Росія залишиться активом опору Китаю проти американської гегемонії. Китай не має наміру відмовлятися від свого головного стратегічного партнера.
Але Китай також не хоче, щоб Путін втягував його у передчасну конфронтацію із Заходом. Китай вважає за краще, щоб історія йшла своїм попередньо визначеним курсом, коли він поступово піднімається, а Сполучені Штати поступово занепадають. Китай зараз демонструє посередницьку позицію як у своїй риториці, так і у своїх діях. Він звинувачує Сполучені Штати в тому, що вони поставили Путіна у становище, коли йому потрібно захищати безпеку Росії, але потребує припинення війни та поваги до територіальної цілісності України. Він торгує з Росією (і отримає кілька вигідних угод з нафти та газу) лише тією мірою, якою не порушуватиме міжнародні санкції. Американські політики, схоже, розуміють цю обережну стратегію та готові її сприймати. Китай залишатиметься осторонь, допоки розгортається драма у Європі, і коли пил вляжеться, він сподівається відновити свій довгий шлях до домінування в Азії.
