За два роки українські митці намалювали в Італії десятки ангелів на старих дверях, провели міжнародні пленери та виставки. Проєкт переріс у міжнародний мистецький рух, артрезиденцію «Святий Ангел» та простір для артреабілітації матерів і дружин загиблих українських військових.
Як мистецтво стало способом говорити про війну, пам’ять і Україну — Суспільне розпитало луцьку художницю та арттерапевтку Тетяну Мялковську.
«Мій приклад — це світло для тих, хто почувається розгублено»
— На початку вересня у Вас стартував новий проєкт — артреабілітаційний.
Так. В Італії я зустрічаю перших учасниць проєкту «Святий Ангел». Це дві групи — загалом, десять жінок, по п’ять у кожній. Кожна група працюватиме десять днів. Це матері та дружини загиблих героїв зі Львова, Ковеля, Луцька та Івано-Франківська.
Зібрати цю групу в Україні допомогла кураторка Анна Лисакова з Ковеля. Ми виступили колаборативно: моя громадська організація «П’ятерня» та громадська організація «Зігрій душу». Також до процесу долучиться моя давня посестра, психологиня Олена Зверєва. Ми разом працювали ще з 2013 року, з Майдану. Зараз вона на короткий час повернулася з передової.
Я буду ділитися власним досвідом і працювати як арттерапевтка. І мій приклад — це світло для тих, хто не знає, що робити, чим займатися і почувається розгублено після втрати рідних на війні. Безпечний простір, який уже створений тут, і природний ресурс допоможуть повернути людей до більш позитивного стану та життєвої мотивації.
«Я багато думала про Миколу і шукала відповіді, чому так сталося»
— Як народилася ідея створити арттерапевтичний проєкт в Італії?
Ця історія почалася три роки тому, після загибелі мого сина-військовослужбовця Миколи. Я поїхала до знайомих в Італію на канікули — з чоловіком і дівчиною мого сина. Так ми потрапили у містечко в горах — Сант’Анджело-Лімозано у регіоні Молізе неподалік від Кампобассо.
Воно розташоване приблизно на висоті тисячі метрів над рівнем моря. Це надзвичайно красиве старе місто з кам’яними будинками, вбудованими у скелі.
Я тоді була у дуже складному стані — смутку, депресії. Тому багато гуляла вечірніми вулицями. Дуже вразили старі двері у кам’яних покинутих будинках. Я заглядала за ці двері, заходила всередину. Художники взагалі люблять шукати старі речі, цікаві фактури, матеріали.
І я ходила, бродила і багато думала за свого сина Миколу, шукаючи відповіді на питання «Чому так сталося?» А з іншого боку — ніби ховалася у тих закинутих старих будинках. І тоді почала бачити образи ангелів.
І сказала собі: якщо я ще раз сюди повернуся, проведу пленер і буду малювати ангелів на цих дверях.
«Я вклала соціальні виплати у цей будинок»
— Як з’явився будинок, у якому тепер працює артрезиденція?
Друзі намовили мене купити тут будинок. Він був недорогим, але потребував ремонту. Я вклала у його придбання кошти з соціальних виплат. Це було два роки тому. Торік ми з чоловіком приїхали й самотужки зробили ремонт. Мерія допомогла з дахом. Так з’явилася артрезиденція «Святий Ангел».
Це велика кам’яна будівля, вбудована у скелю. Ми все вичистили, залили бетонну підлогу, поклали плитку і створили творчу майстерню для роботи художників та проведення арттерапії. Також зробили три спальні для гостей, нашу спальню й велику кухню.
Перші 17 ангелів на дверях
Торік тут відбувся перший міжнародний пленер: прийняли українських художників. Участь взяли 11 людей. Ми працювали менше місяця і створили першу колекцію — 17 ангелів на дверях. Малювали картини та етюди. І, найголовніше, — через мистецтво познайомили це місто з Україною.
Першу виставку зробили просто неба у парку, поруч із пам’ятником італійським солдатам, які загинули за свободу своєї землі. Підняли український прапор. Я принесла фотографії Миколи, розповіла про свою історію, про нашу війну, про українських героїв.
45 ангелів і митці з шести країн
Цього року ми з моїм учнем Остапом Гребенюком написали і подалися на грант великого масштабного проєкту «Культура проти агресії і війни». Із приблизно двох тисяч претендентів ми його виграли.
Цього літа у нас був справжній артмарафон та пленер «Ангел на дверях», який тривав два місяці. Було 25 художників і ще троє дітей з Харкова, Києва, Дніпра, західних регіонів України, а також українці, яких війна змусила виїхати у п’ять країн світу. Ми намалювали вже 45 ангелів — на дверях і стінах.
У День Незалежності України ми відкрили першу виставку українських художників у цьому містечку і, фактично, у цьому регіоні, на якій представили 100 творів мистецтва — картини, скульптури, графіка, інсталяції.
Ми розповідали свої історії про війну. Підняли прапор, лунав гімн, була хвилина мовчання. Італійці були вражені, вони зі сльозами на очах перейнялися нашою правдивою історією. Вони казали: «Дякуємо вам. Ви нам настільки відкрили очі. Ми відкрили для себе Україну».
Ангели як пам’ять про тих, кого забрала війна
— Чому саме ангели стали головним образом проєкту?
Малювання ангелів для нас має сакральне значення. Перше — це духовні цінності. Ми хочемо показати, що для людства, яке духовно наповнене, кордонів немає. І біль, і радість теж не мають кордонів. Усі плачуть, коли болить, і всі сміються, коли радісно. Друге — ми хотіли через сакральні образи показати всю трагедію війни та чому наші рідні стали ангелами.
Це також меморіалізація наших героїв. У моєму випадку — це син Микола. Але й інші учасники пленеру мали втрати на війні. Художниці малювали своїх синів, чоловіків, які загинули. Дві художниці намалювали своїх матерів, яких втратили. Ангел стає символом пам’яті.
«Святий Ангел» став міжнародною організацією
— Які ваші подальші плани?
Зараз я працюю над авторизацією та ідентифікацією свого проєкту, оскільки є авторкою цієї ідеї. Ми також зареєстрували в Італії міжнародну громадську організацію «Святий Ангел». Серед семи засновників 80 відсотків — українці.
Для чого це зроблено? Для розширення можливостей, популяризації України, розвитку міжнародної культурної дипломатії, в основі якої — увага до України. Також це можливість залучати партнерів та фінансових донорів для реалізації таких проєктів, як арттерапія, робота з ментальним здоров’ям та відновленням після війни, допомоги дітям, матерям і дружинам загиблих.
«Ми не можемо тільки просити»
На початку жовтня я повертаюся в Україну для подальшої роботи над проєктами, які маю і в Україні, і тут, в Італії. Ми плануємо подаватися на гранти для розвитку «Ангела на дверях» і проєкту ментального відновлення «Святий Ангел».
Але мені хочеться не просто просити. Ми мусимо робити взаємний обмін. Зараз ми готуємо програму для подання до ЮНЕСКО. Хочемо зібрати сотню творів мистецтва, авторизувати їх, скласти повну інформацію щодо кожного артоб’єкта та його автора. Хочемо привернути увагу до культурної спадщини маленьких італійських міст.
Мер міста дуже захопився цією ідеєю і всіляко нам допомагає. Тому що у них теж є проблеми: старші люди помирають, молодь їде у великі міста, старі будинки руйнуються. Мистецтво може привернути туристів, привернути увагу до цих місць і хоча б допомогти законсервувати те, що ще можна зберегти.
Мені буде дуже приємно, якщо ЮНЕСКО охоронятиме твори мистецтва, створені українцями. Це може бути дуже сильна синергія, інтерактивний проєкт, культурний міст і культурний діалог. Це моя мрія і, частково, моя ціль.
