Протягом двох тижнів у квітні кореспондент журналу Time Саймон Шустер приходив на територію перебування Володимира Зеленського, щоб подивитися, як український президент та його головні радники переживають військове вторгнення росії в Україну.
Свій погляд журналіст опублікував у статті для Time, переклад якої mind подає повністю.
Ночі – це найважче. Він лежить в ліжку, у вухах реве сирена повітряної тривоги, а телефон дзижчить поряд з ним. Світло екрана робить його обличчя схожим на привид у темряві, очі переглядають повідомлення, які він не встиг прочитати протягом дня. Деякі з повідомлень – від дружини та дітей, багато – від його радників, деякі – від військових, що знову і знову просять у нього більше зброї, щоб прорвати облогу росіян.
Президент має звичку проглядати свій щоденний графік, навіть коли день закінчився. Він лежить без сну і думає, чи не пропустив щось, чи не забув про когось.
«Це безглуздо», – сказав мені Володимир Зеленський у резиденції президента в Києві, поряд з офісом, де він іноді спить. «Це ж графік на день. Я бачу, що на сьогодні все скінчено. Але я дивлюся на нього кілька разів і відчуваю, що щось не те».
Не тривога заважає йому заплющити очі: «Мене мучить совість».
У голові постійно крутиться та сама думка: «Я дав собі поспати, а тепер що? Щось відбувається просто зараз». Десь в Україні й досі падають бомби. Мирні жителі, як і раніше, замкнені у підвалах або під завалами. Росіяни, як і раніше, зараз когось вбивають, ґвалтують чи катують. Їхні бомби зрівняли із землею цілі міста. В облозі місто Маріуполь та його останні захисники. На сході розпочалася критична битва.
Попри все це, Зеленський – комік, який став президентом, – як і раніше, має підтримувати інтерес усього світу до цієї війни і переконувати іноземних лідерів у тому, що його країні потрібна їхня допомога просто зараз, за всяку ціну.
Зеленський сказав мені: «Люди за межами України бачать цю війну у Instagram, у соцмережах. Коли їм це набридне, вони підуть».
Це людська природа. Жахи мають властивість змушувати нас відвертатися.
«Багато крові, – пояснює він. – Це дуже багато емоцій».
Зеленський відчуває, що увага світу слабшає, і це непокоїть його так само сильно, як і російські бомби. Ночами, коли він переглядає свій графік, його список завдань пов’язаний не так із самою війною, як із тим, як її сприймають.
Його місія полягає в тому, щоб змусити вільний світ пережити цю війну так само, як Україна – як питання власного виживання.
Він, здається, справляється. США та Європа поспішили йому на допомогу, надавши Україні більше зброї, ніж будь-якій іншій країні з часів Другої світової. Тисячі журналістів приїхали до Києва, заповнивши електронні скриньки його працівників проханнями про інтерв’ю.
Моє прохання було не лише про можливість поставити запитання президентові. Радше – побачити війну такою, якою він та його команда переживають її.
Протягом двох тижнів у квітні мені дозволили приходити в президентську будівлю на Банковій, поспостерігати за їхнім розпорядком і поблукати кабінетами, де вони зараз живуть і працюють. Зеленський та його співробітники зробили це місце майже нормальним.
Ми жартували, пили каву, чекали початку чи закінчення зустрічі. Тільки солдати, наші всюдисущі охоронці, уособлювали війну, коли вони водили нас, освітлюючи ліхтариками темні коридори, повз кімнати, де вони спали на підлозі.
Це показало, наскільки сильно змінився Зеленський відтоді, як ми вперше зустрілися три роки тому за лаштунками його комедійного шоу в Києві, коли він ще був актором, який балотувався на пост президента. Його почуття гумору, як і раніше, при ньому. «Це спосіб виживання», – каже він.
Але два місяці війни зробили його більш твердим, він швидше гнівається, але набагато спокійніший в ризикованих ситуаціях.
Російські війська прибули на Банкову через кілька хвилин після того, як знайшли його та його сім’ю у перші години війни; стрілянина тоді лунала у стінах його офісу.
Його переслідують образи мертвих мирних жителів. Як і щоденні прохання українських військових про зброю, сотні з яких опинилися у пастці під землею, у них закінчилися їжа, вода та боєприпаси.
Ця стаття про Зеленського на війні заснована на інтерв’ю з ним та десятком його помічників. Більшість із них були кинуті у війну без реальної підготовки. Багато хто з них, як і сам Зеленський, прийшли зі світу акторської майстерності та шоубізнесу. Інші до війни були відомими в Україні блогерами та журналістами.
У день нашої останньої зустрічі – 55-й день вторгнення – Зеленський оголосив про початок битви, яка може покласти край війні. Російські війська перегрупувалися після важких втрат під Києвом і розпочали новий наступ на сході. Там, каже Зеленський, армії з того чи того боку, найімовірніше, будуть знищені.
«Це буде повномасштабна битва, масштабнішої за яку ми не бачили на території України», – казав мені Зеленський 19 квітня.
«Якщо ми вистоїмо, – каже він, – це буде вирішальний момент для нас. Переломний момент».
У перші тижні вторгнення, коли російська артилерія була під Києвом, Зеленський ще до сходу сонця телефонував своєму найвищому генералу для звіту про стан справ. Їхній перший дзвінок зазвичай відбувався близько 5:00, до того, як світло почало пробиватися крізь мішки з піском у вікнах. Пізніше вони відсунули розмову на кілька годин, щоб Зеленський встиг поснідати – незмінно яєчнею – і поїхати до президентського офісу.
Цей набір кімнат мало змінився після вторгнення. Він залишився коконом із золота та розкішних меблів, які співробітники Зеленського вважають гнітючими. («Принаймні, якщо це місце зазнає бомбардувань, – пожартував один із них, – нам більше не доведеться дивитися на все це».)
Але вулиці навколо комплексу перетворилися на лабіринт блокпостів та барикад. Цивільні автомобілі не можуть сюди наближатися, а солдати запитують у пішоходів секретні паролі, які щодня змінюються. Часто це безглузді фрази, такі як «шанувальник кавової чашки», які росіянину було б важко вимовити.
За контрольно-пропускними пунктами – урядовий район, відомий як Трикутник, який російські війська намагалися захопити на початку вторгнення. Зеленський попередив мене, що спогади про перші години існують «фрагментарно», це безладний набір образів і звуків.
Один із найяскравіших спогадів – перед сходом сонця 24 лютого, коли він та його дружина Олена Зеленська пішли сказати дітям, що почалося бомбардування і треба втікати з дому. Їхній доньці 17 років, а синові дев’ять, обоє досить дорослі, щоб розуміти, що їм загрожує небезпека.
«Ми їх розбудили, – сказав мені Зеленський, дивлячись усередину себе. – Було дуже шумно. Лунали вибухи».
Незабаром стало зрозумілим, що президентські кабінети – не надто безпечне місце. Військові повідомили Зеленського, що російські ударні групи десантувалися до Києва, щоб убити чи захопити його та родину.
«До тієї ночі ми таке лише у кіно бачили», – каже керівник Офісу президента Андрій Єрмак.
Поки українські війська відбивалися від росіян на вулицях, президентська гвардія намагалася захистити територію всім, що могла знайти. Ворота біля заднього входу були заблоковані купою поліцейських барикад і фанерних дощок, що більше нагадували купу металобрухту, ніж укріплення.
Друзі та союзники кинулися на бік Зеленського, іноді порушуючи протоколи безпеки. Деякі з них привели на територію свої сім’ї. Якщо президента вб’ють, ланцюг наступності в Україні припускає, що командування перебере на себе спікер парламенту Руслан Стефанчук. Він вранці у день вторгнення приїхав просто на Банкову, а не ховався на відстані.
Стефанчук був одним із перших, хто того дня побачив президента у своєму кабінеті.
«На його обличчі не було страху, – сказав він мені. – Було лише питання: як таке можливо?»
Упродовж кількох місяців Зеленський применшував попередження з Вашингтона про те, що росія має намір вторгнутися. Тепер він усвідомив той факт, що вибухнула повномасштабна війна, але ще не міг зрозуміти всього, що це означає. «Можливо, ці слова звучать розпливчасто чи пафосно, – каже Стефанчук. – Але ми відчули, що світ рухнув».
Незабаром спікер побіг вулицею до Верховної Ради і там керував голосуванням депутатів щодо запровадження воєнного стану по всій країні. Зеленський підписав указ у другій половині дня.
З настанням ночі того першого вечора навколо урядового кварталу спалахнула перестрілка. Охоронці всередині комплексу вимкнули світло і принесли Зеленському та десятку його помічників бронежилети й автомати. Лише деякі з них вміли поводитися зі зброєю. Одним із них був Олексій Арестович, ветеран військової розвідки України.
«Це була справжня божевільня, – сказав мені Арестович. – Зброя для всіх».
За його словами, російські війська зробили дві спроби штурму комплексу. Зеленський пізніше сказав мені, що його дружина й діти в той час теж були там.
Від американських та британських військ надійшли пропозиції евакуювати президента та його команду. Ідея полягала в тому, щоб допомогти їм створити уряд у вигнанні, найімовірніше, у східній Польщі, який міг би продовжувати керувати здалеку.
Ніхто із радників Зеленського не згадує, щоб він серйозно розглядав ці пропозиції. Розмовляючи телефоном з американцями, він відповів дотепною фразою, яка потрапила в заголовки газет у всьому світі: «Мені потрібні боєприпаси, а не таксі».
«Ми подумали, що це сміливо, – каже про це офіційний представник США. – Але ж дуже ризиковано. Охоронці Зеленського відчували те саме. Вони також закликали негайно залишити комплекс. Його будівлі розташовані в густонаселеному районі, оточеному приватними будинками, які можуть бути гніздами для ворожих снайперів. Деякі будинки досить близько, щоб кинути гранату у вікно з іншого боку вулиці».
«Місце було відкритим, – каже Арестович. – У нас не було навіть бетонних блоків, щоб перекрити вулицю».
Десь за межами столиці чекав бункер для президента, обладнаний таким чином, щоб витримати тривалу облогу. Зеленський відмовився їхати туди. Натомість, на другу ніч вторгнення, коли українські сили боролися з росіянами на прилеглих вулицях, президент вирішив вийти у двір і зняти відеозвернення на свій телефон.
«Ми всі тут, – сказав Зеленський після переклички чиновників, які стояли поруч із ним. Вони були одягнені в армійські зелені футболки та куртки, які стануть їхньою уніформою воєнного часу. – Захищаємо нашу незалежність, нашу країну».
На той час Зеленський зрозумів свою роль у цій війні. Очі його народу та більшої частини світу були прикуті до нього.
«Ви розумієте, що вони дивляться, – каже він. – Ти символ. Ти маєш діяти так, як має діяти глава держави».
Коли 25 лютого він розмістив цей ролик у соцмережі, відчуття єдності було трохи оманливим. Зеленський був стривожений кількістю чиновників, які втекли, і навіть офіцерів. Він не відповів ні погрозами, ні ультиматумами. Якщо їм потрібен був час, щоб евакуювати свої сім’ї, він це дозволив. Потім попросив їх повернутися на свої пости. Більшість із них це зробили.
Інші люди зголосилися жити у бункерах президентського комплексу. Сергій Лещенко, відомий журналіст та депутат, прибув за кілька днів після вторгнення, щоб допомогти команді протистояти російській дезінформації. Йому довелося підписати угоду про нерозголошення, що забороняє ділитися будь-якими подробицями про дизайн бункера, його розташування. Усі його мешканці пов’язані цією обітницею секретності. Їм навіть не дозволяють говорити про їжу, яку вони там їдять.
Ізоляція будівлі часто змушувала команду Зеленського переживати війну через свої екрани, як і всіх нас. Кадри боїв і ракетних обстрілів, як правило, з’являлися в соцмережах до того, як військові встигали проінформувати главу держави про ці події.
Для президента та його співробітників було характерно збиратися в бункері навколо телефона чи ноутбука, проклинаючи картини руйнувань або вітаючи удар безпілотника по російському танку.
«Це мій фаворит», – каже Лещенко, показуючи уривок з російським вертольотом, збитим в небі. Меми та вірусні відеоролики були частим джерелом підняття духу, як і військові балади, які українці складали, записували та розміщували в інтернеті.
Але незабаром Зеленський наполіг на тому, щоб особисто побачити, що відбувається. На початку березня, коли росіяни ще обстрілювали Київ та намагалися оточити столицю, президент таємно виїхав зі своєї резиденції у супроводі двох друзів та невеликої групи охоронців.
«Ми вирішили йти моментально», – каже Єрмак. Камер з ними не було. Деякі з найближчих помічників Зеленського дізналися про поїздку майже через два місяці, коли він згадав про це під час нашого інтерв’ю.
Прямуючи на північ від вулиці Банкової, група підійшла до зруйнованого мосту, який позначав лінію фронту на околиці міста. Зеленський вперше побачив наслідки бойових дій так близько. Його вразив розмір вирви, що утворилася внаслідок вибуху на дорозі. Коли вони зупинилися, щоб поговорити з українськими військовими на блокпосту, охоронці Зеленського, за його словами, «божеволіли». Президент не мав права перебувати так близько до російських позицій. Він каже, що просто хотів подивитися та поспілкуватися з людьми на передовій.
За кілька днів Зеленський вирушив у поїздку, яку помічники називають «борщовою мандрівкою».
На контрольно-пропускному пункті на околиці міста президент зустрів чоловіка, який щодня приносив солдатам свіжу каструлю борщу. Вони стояли там, у межах досяжності ворожих снайперів та артилерії, їли з тарілок борщ із хлібом і говорили про Радянський Союз і про те, на що перетворилися росіяни після його розпаду.
«Він сказав мені, як сильно ненавидить росіян», – згадує Зеленський. Потім кухар підійшов до багажника своєї машини і витяг кілька медалей, зароблених під час служби в радянській армії. Розмова справила на Зеленського глибоке враження.
«Це було правильно, – каже Єрмак. – Ми просто розмовляли з людьми, для яких працюємо».
Але такі виїзди були рідкістю. Хоча Зеленський часто отримував новини від своїх генералів і надавав їм докладні інструкції, він не претендував на звання тактичного генія.
Міністр оборони рідко був поруч із ним. Тут не було видно жодного з найвищих воєначальників України. «Він дозволяє їм воювати так, як вважають за потрібне вони», – каже Арестович, радник із військових питань.
Дні президента були низкою заяв, зустрічей та інтерв’ю, зазвичай через екран ноутбука або телефона.
Дзвінки ввічливості теж були необхідні, як, наприклад, сесія в Zoom з акторами Мілою Куніс та Ештоном Катчером, які зібрали гроші для України через кампанію GoFundMe.
*** *** ***
Перед своїми нічними зверненнями до нації Зеленський викладає теми у розмові зі своїм штабом. «Дуже часто запитують, хто спічрайтер Зеленського, – каже радник із комунікацій Даша Зарівна. – Головний – це він. Він працює над кожним рядком».
Протягом березня та початку квітня Зеленський у середньому проголошував по одній промові на день, виступаючи перед такими різними майданчиками, як парламент Південної Кореї, Світовий банк та церемонія вручення премії «Греммі».
Кожну з промов створювали з розрахунком на свою аудиторію. У виступі перед Конгресом США він згадав Перл-Харбор та 11 вересня. Німецький парламент почув, як він посилається на історію Голокосту та Берлінської стіни.
Постійний поспіх, пов’язаний із терміновими завданнями та надзвичайними ситуаціями, приголомшував команду, розтягуючи час так, що один консультант назвав це галюциногенним.
Дні здаються годинами, а години – днями. Страх загострюється лише у моменти перед сном.
«От тоді реальність наздоганяє тебе, – каже Лещенко. – Коли ти лежиш і думаєш про бомби».
На початку квітня команда стала набагато частіше виходити із бункера. Українські війська відкинули ворога від околиць Києва, а росіяни перекидали свої сили для бою на схід. На 40-й день вторгнення Зеленський здійснив ще одну поїздку за межі комплексу, цього разу з журналістами.
Вранці він в’їхав у колоні бронетехніки в Бучу, колись заможне місто поблизу столиці, де російські війська вбили сотні мирних жителів.
За словами Зеленського, їхні тіла були розкидані по місту, «знайдені в бочках, підвалах, задушені, закатовані». Майже всі мали смертельні вогнепальні поранення. Дехто лежав на вулицях кілька днів. Коли Зеленський з командою побачили звірства зблизька, їхній жах швидко змінився люттю.
«Ми хотіли скасувати всі мирні переговори, – каже Давид Арахамія, якого Зеленський призначив для ведення переговорів з росіянами. – Я ледве міг навіть дивитися їм в обличчя».
8 квітня, коли слідчі все ще проводили ексгумацію тіл з масових поховань у Бучі, російські ракети впали на залізничний вокзал у Краматорську.
Тисячі жінок, дітей та старих людей зібралися там зі своїм багажем та домашніми тваринами, сподіваючись сісти в евакуаційні поїзди. Ракети вбили щонайменше 50 і поранили понад сотню людей. Кілька дітей втратили кінцівки.
Зеленський дізнався про напад із серії фотографій, надісланих йому вранці. Одна затримується у його свідомості. На ній – жінка, якій вибухом відірвало голову. «На ній був цей яскравий одяг, що запам’ятовується», – каже президент України. Він не міг позбутися цього образу в той день, коли йшов на одну з найважливіших зустрічей у своїй кар’єрі.
Урсула фон дер Ляєн, високопосадовець ЄС, приїхала до Києва поїздом, щоб запропонувати Україні прискорений шлях до членства в ЄС. Цієї можливості країна чекала десятиліттями. Але коли момент нарешті настав, президент не міг перестати думати про жінку без голови з Краматорська.
Коли він піднявся на подіум поруч із фон дер Ляєн, його обличчя набуло сірого відтінку і звичний дар ораторського мистецтва підвів його. Він навіть не мав духу, аби згадати про ракетний напад у своєму виступі.
«Це був один із тих випадків, коли твої руки та ноги роблять одну справу, а голова не слухається, – сказав він мені пізніше. – Тому що твоя свідомість там, на станції, а тобі треба бути тут».
Візит став першим у низці появ європейських лідерів, які почали приїжджати до Києва у квітні. Смартфони не допускалися на територію комплексу під час цих відвідин. Велике скупчення телефонних сигналів, що передаються з одного місця, може дозволити ворожому безпілотнику-спостерігачеві точно визначити місце збору. «А потім: бабах», – пояснив один із охоронців, малюючи рукою дугу ракети.
Зеленський і його команда, як і раніше, проводили багато зустрічей у бункерах під територією. Але відступ росіян дозволив їм працювати у своїх звичайних кімнатах. Щоправда, залишалася темрява. Багато вікон було закрито мішками з піском. Освітлення було вимкнено, щоб утруднити завдання ворожим снайперам.
Інші запобіжні заходи не мали очевидного сенсу. Охоронці вирвали світло із ліфта, що веде до офісів в адміністрації. З отворів там стирчить клубок дротів, і помічники Зеленського їздять у темряві. Ніхто вже не пам’ятає, чому.
У ті дні, коли я приходив на територію один, настрій був більш розслабленим. Вперше мене здивувало, що металошукач та рентген-апарат біля входу відключені від мережі, а навколо них шваброю шарудить прибиральник. Пізніше втомлений охоронець заглянув у мою сумку та пропустив мене.
Вгорі війна стала здаватися далекою. Михайло Подоляк, один із чотирьох найближчих радників президента, відмовився забарикадувати вікна у своєму кабінеті. Він навіть не засмикнув штори.
Коли він запросив мене зустрітися з ним, кімнату було легко знайти, бо табличка з його ім’ям висіла на дверях. «Ми спускаємося вниз, коли чуємо сирени повітряної тривоги, – пояснив він, знизавши плечима, маючи на увазі бункер. – Але ж це мій кабінет. Мені тут подобається».
Така віра у ППО Києва здається механізмом виживання, породженням непокори та заперечення. Неможливо зупинити гіперзвукові ракети, які росія розгорнула проти України. «Кинджал» може летіти зі швидкістю, що більш ніж у п’ять разів перевищує швидкість звуку, рухаючись зиґзаґами, щоб уникнути перехоплювачів. Він також може нести одну із російських ядерних боєголовок. Але Подоляк не бачить сенсу зупинятися на цій інформації.
«Якщо наближається удар, – сказав він мені, – вони вдарять нас тут, і все буде в руїнах». Він сказав це без страху. «Що ми можемо вдіяти? Ми маємо продовжувати працювати».
Фаталізм тут як організаційний принцип. Деякі грубі запобіжні заходи – забарикадовані ворота, куленепробивні жилети – здавалися необхідними на початковому етапі війни. Пізніше, коли вже не було ризику, що російські спецпризначенці увірвуться у двері, команда Зеленського зрозуміла, що такий захист зрештою марний. Вони зіткнулися з загарбником, що має ядерний арсенал. І вирішили не тікати. Який сенс ховатися?
Зараз Зеленський найчастіше працює в Оперативній кімнаті комплексу, яка не розташована ні під землею, ні в укріпленні. Це зал засідань без вікон із однією прикрасою: тризуб, державний символ України, що світиться на стіні за кріслом Зеленського. Уздовж інших стін проходять великі екрани, а із центру столу для нарад на президента дивиться камера. Близько 9:00 19 квітня обличчя його генералів та начальників розвідки заповнили екрани перед Зеленським.
Вночі президент виступив із відеозверненням до нації, оголосивши про початок битви за схід України. Тепер він хотів почути, де бої були найбільш запеклими, де українські війська відступили, хто дезертирував, якої допомоги вони потребували і де їм вдалося просунутися.
«У деяких точках на сході це просто безумство, – сказав він мені пізніше того ж дня, підбиваючи підсумок брифінгу генералів. – Справді жахливо з точки зору частоти ударів, важкого артилерійського вогню та втрат».
Понад місяць Зеленський листувався з двома українськими командирами. Вони були останніми захисниками Маріуполя, міста з пів мільйонним населенням, яке росіяни оточили на початку вторгнення.
Невелика сила все ще тримається всередині величезного сталеливарного заводу. Один із їхніх командирів, майор 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій Волинський, кілька тижнів був на зв’язку із Зеленським.
«Ми вже добре знаємо один одного», – сказав мені Зеленський. Вони телефонують чи пишуть одне одному повідомлення, іноді посеред ночі. Раніше солдат відправив президенту селфі, яке вони зробили разом задовго до вторгнення. «Ми навіть обіймаємося там, як друзі», – каже він.
Російський наступ на Маріуполь знищив бригаду. Зеленський сказав мені, що близько двох сотень його військовослужбовців вижили. Перш ніж вони знайшли запаси всередині сталеливарного заводу, у них закінчилися їжа, вода і боєприпаси. «Їм було дуже тяжко, – каже Зеленський. – Ми намагалися підтримувати один одного».
Але Зеленський мало що міг зробити самотужки. Україні не вистачає важкого озброєння, щоби прорвати оточення Маріуполя. На сході російські війська мають явну перевагу.
«Вони перевершують нас чисельністю у кілька разів», – каже Єрмак.
Майже в кожній розмові з іноземними лідерами Зеленський просить зброю, яка могла б допомогти зрівняти шанси. Деякі країни, такі як США, Велика Британія та Нідерланди, погодилися надати її. Інші вагалися, особливо німці.
«З німцями ситуація справді складна, – каже Зеленський. – Вони діють так, начебто не хочуть втрачати стосунки з росією».
Німеччина багато в чому залежить від постачання газу з росії. «Це їхній німецький прагматизм, – каже президент України. – Але це нам дорого обходиться».
Україна чітко висловила своє невдоволення. У середині квітня президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр уже збирався відвідати Київ, коли команда Зеленського попросила його не приїжджати.
Іноді прямолінійність президента може бути образою, як, наприклад, коли він сказав Раді Безпеки ООН, що їй слід розглянути питання про саморозпуск.
Олаф Шольц, канцлер Німеччини, сказав мені, що був би вдячний, якби Штайнмаєра запросили до Києва «як друга».
Але Зеленський зрозумів, що дружні прохання не дадуть Україні потрібної зброї. Саме так він розуміє свою основну відповідальність. Не як військовий стратег, що переміщає батальйони по карті, а як комунікатор, живий символ держави, чия здатність привертати та утримувати увагу всього світу до цієї війни допоможе визначити, чи буде його нація жити, чи помре.
Його помічники чудово знають цю місію, і деякі відгукуються про Зеленського неоднозначно.
«Іноді він входить у роль і починає говорити як актор, який грає президента, – каже Арестович, який сам багато років був театральним актором у Києві. – Не думаю, що нам це допоможе».
За його словами, тільки коли Зеленський вимотаний, маска злітає. «Коли він втомився, він не може грати роль. Він може лише висловлювати свою думку, – зазначає Арестович. – Коли він сам, він справляє найбільше враження як чесна і емпатійна людина».
Можливо, мені пощастило зустріти президента наприкінці довгого дня. Майже через два місяці після вторгнення він змінився. На його обличчі з’явилися нові зморшки, і він більше не шукав у кімнаті своїх радників, обмірковуючи відповідь на запитання.
«Я став старшим, – зізнався він. – Я постарів від усієї цієї мудрості, якої ніколи не хотів. Це мудрість, пов’язана з кількістю загиблих людей та тортурами, вчиненими російськими солдатами. Ось така мудрість», – додав він, замовкнувши.
«Чесно кажучи, я ніколи не хотів отримати такі знання».
Це змусило мене замислитися, чи він шкодує про вибір, який зробив три роки тому, в той час, коли ми вперше зустрілися. Його комедійне шоу стало хітом. Стоячи у своїй гримерці, він усе ще світився від захоплення юрби. Друзі чекали за лаштунками, щоб розпочати афтепаті. Шанувальники зібралися на вулиці, щоб сфотографуватися з ним. Це було за три місяці до його балотування на пост президента, коли Зеленському було ще не пізно повернути назад.
Але він не шкодує про свій вибір, навіть зважаючи на війну.
«Ні на секунду», – сказав він мені в резиденції президента. Він не знає, чим закінчиться війна і як історія опише його місце у ній.
Він тільки знає, що Україні потрібен президент воєнного часу. І саме цю роль він має намір зіграти.
