Лікар-анестезіолог з Маріупольської лікарні розповів, як працювали в оточеному місті. Лікарня в один момент стала місцем, де можна було вберегтися, і водночас місцем, де помирали сотні людей.
Про три тижні пекла і те, як з нього вибиралися, – у матеріалі Марії Вавринюк.
Маріуполь. Звуки вибухів не припиняються, але в лікарнях продовжують рятувати життя.
Дівчинка отримала поранення під час того, як росіяни нещадно обстрілювали місто. Дитину швидко доправили до лікарні. Медики намагалися зробити все, що було в їхніх силах. На жаль, врятувати дитину не вдалося. Її серце зупинилося, попри старання лікарів.
І таких випадків – тисячі. Маріупольським лікарям довелося мати справу з важкими пораненими: відірваними кінцівками та пронизаними ворожими кулями тілами. У лікарнях повно крові, бруду і благань про допомогу.
На це страшно і дуже боляче дивитися. Коли спуститись на перший поверх і в підвал – стає ще гірше.
Тут – немовлята, яких привезли із важкими пораненнями, і врятувати їх не вдалося. Поліцейський розгортає одну з пелюшок: дівчинка прожила всього 23 доби.
Російській авіабомби, ракети, гради, артилерія. Внаслідок цього тисячі втрачених і скалічених життів. Олександр Бєлаш бачив усе це на власні очі і намагався врятувати кожного пораненого, якого вдавалося довезти до лікарні.
Нині ми спілкуємося з медиком в одній з волинських лікарень. Саме тут він знайшов прихисток і продовжує займатися справою свого життя – порятунком людей. Але цього могло не бути, каже лікар-анестезіолог, адже у рідному Маріуполі йому довелося пережити справжнє пекло. Війна застала чоловіка вдома, коли той якраз збирався на роботу. Ніби дежавю, адже схожий ранок він уже проживав у 2014-му.
«Я каже, добре, зараз піду на роботу. Вони кажуть: ні, ви не зрозуміли – почалася війна», – пригадує лікар.
Вісім років тому бомбили частину Маріуполя. Були поранені. І багато. Але що будуть ось так повністю нищити місто, як нині, ніхто й не думав. Саме тому не було великих запасів води і їжі. За кілька днів лишилися ще й без світла і теплопостачання. У лікарні рятував генератор. А із квартир житлових будинків мешканці перебралися до підвалів.
«У будинку теж відключили світло, газ, було дуже холодно. Надворі було мінус 8, у квартирі – плюс два», – розповідає Олександр Бєлаш.
Дружині і сину час від часу носив воду. Потім обстріли стали такими інтенсивними, що вийти на вулицю означало померти. Ще кілька днів – і до вибухів звикли. Потім розпочалося найгірше – літаки. Якщо від тих же «Градів» ще можна було якось врятуватися, будучи в підвалі, то авіація нещадно знищувала все і всіх. Одне з найгірших відчуттів – очікування смерті.
«Ти чуєш звук літака і очікуєш, що буде скинута десь поряд бомба чи ще якийсь авіаснаряд. Це, звичайно, жахливо. Страшно, коли він заходить на друге коло. Коли після першої скинутої бомби десь недалеко ти залишився живий, а літак заходить на друге коло – і ти не знаєш, куди він скине снаряд», – каже лікар.
У такому режимі, практично не виходячи з лікарні, пробули три тижні. Чоловік розповідає, що можна звикнути до всього, але смерті дітей на власних руках викинути з пам’яті неможливо.
«Дитина, якій жити, радіти життю, і її життя обривається від осколка снаряда. Це не військова людина, не доросла. Це була маленька дівчинка, якій ми намагалися надати допомогу, але, на жаль, всі наші заходи не мали успіху», – ділиться спогадами Олександр Бєлаш.
Щоб усвідомити смерть і сказати близьким «ми не змогли допомогти вашій дівчинці», треба було набратися мужності і сміливості.
«Лікарі-чоловіки просто плакали. У мене були сльози на очах», – пригадує він.
Лікар розповідає: ті відео і фото, які всі бачили в інтернеті, не можуть передати усього трагізму війни в Маріуполі. У вільну хвилину усі медики просто ридали, тому що не розуміли, як бути далі.
Ще одним викликом стали удари росіян по дитячій лікарні і пологовому будинку. З палаючих приміщень виносили пацієнтів і робили все, що в їхніх силах. Лікар каже: найгірше – це бачити, як гинуть люди, і не могти їм допомогти.
«Ми намагались зробити екстрений кесарів розтин, щоб урятувати хоча б дитину, здійснювали реанімаційні заходи дитині і мамі, але поранення були настільки не сумісні із життям, що ми не змогли врятувати маму з немовлям… Жахливо було мені і іншим лікарям вкладати у чорний мішок маму разом з малюком», – веде далі розповідь лікар.
Зробити це змогли не одразу, але більше не було кому. Тих, кого не врятували, переносили у морг, який організували на першому поверсі в одному з кабінетів. Обстріли не припинялися, і вийти на вулицю було неможливо. Сама лікарня наполовину була знищена, майже всюди повилітали вікна.
Надавали медичну допомогу до того моменту, як у лікарню зайшли орки. Усім сказали повернутися до стіни та підняти руки. У цю мить думали про одне: розстріляють чи ні? На щастя, залишилися живими і почали думати, як вибратися з пекла. Саме в це російські військові перетворили Маріуполь.
«Коли виїжджали з міста – навіть рука не піднялася сфотографувати виїзд із міста. Це було попелище міста. Міста, якого, на жаль, уже немає. Його стерли з лиця землі», – каже медик.
Після багатьох російських блокпостів, найпершою радістю до сліз став український блокпост.
Олександр каже, що їм на диво пощастило, адже автомобілі, які вирішили їхати іншою дорогою, розстріляли на виїзді біля Василівки. Вибравшись із пекла, їхали світ за очі. Родину Бєлашів прихистили далекі родичі із Західної України.
Тут, на Волині, Олександр ходить на роботу і лікує людей, вдосконалює українську мову і не перестає мріяти про повернення у рідний відбудований український Маріуполь.
