Без світла. Без їжі. Без води. Без тепла. Без газу. Без ліків. І щогодини – під смертоносними ударами бомб, ракетними обстрілами, нищівним вогнем «градів» та мін. Таке пекло влаштували рашисти Маріуполю та його 400 000 жителів!
На місто скидають до 100 бомб! Щодня!!!
Президент ТРО «Маріупольське телебачення» Микола Осиченко 15 березня зумів «зеленим коридором» вибратися сам і вивезти рідних із цього жахіття. Від того, що розповів про блокадне місто, просто кров холоне в жилах…
– 2014-го я був у Донецьку. Але те, що нині відбувається в Маріуполі, – це зовсім не те. Місто фактично стирають із лиця землі. По людях удень і вночі б’ють усім, чим тільки можна. Майже всі будинки зіяють чорними дірами. Бо в них вибуховими хвилями повиривало вікна та двері. Все місто у воронках після бомбардувань. Деякі з ям досягають до десяти метрів у діаметрі і до шести метрів углиб, – розповів Микола Осиченко у відео на своїй сторінці у Фейсбуку.
Довгих 17 днів у місто не впускали жодної машини з їжею та водою. І жодного людини не випускали з Маріуполя. Кожного, хто наближався до міста з гуманітарною допомогою, рашисти разу відправляли на той світ.
– Як тільки стихають вибухи, люди біжать із відрами й пляшками до тих колодязів, де ще лишилося бодай трохи води. Біжать, але не відомо, чи повернуться. Знаю історію жінки, яка йшла з двома баклажками води, почалися обстріли, вона добігла до дверей під’їзду, та вони виявилися зачинені і жінку посікло уламками. Таких історій дуже багато. Це дуже страшно, – зізнався Микола Осиченко. – Під кожним під’їздом багатоповерхівки горить вогнище – так маріупольці готують їсти. Дров нема. Люди палять рами вікон і дверей із розбомблених будинків, шкіл, дитсадків.
Щоб урятуватися під час обстрілів, люди ховаються по підвалах. Температура там – до п’яти градусів тепла. Малюки хворіють і помирають, бо нема ні ліків, ні лікарів. Про те, щоб помитися, навіть мови нема. Зараз завдання – вижити.
– Російські літаки скидали на місто до 100 бомб – і так кожного дня. Хворих і поранених стільки, що їх нема кому рятувати. Трупи лежать на вулицях, а їх нема коли забирати, бо обстріли. Бродячі пси почали їсти померлих людей. І це дуже страшно: собаки відчули смак людського м’яса, – розповів Микола Осиченко. – Хто ще живий і має силу, то в перервах між бомбардуваннями забирає тіла загиблих і закопує у дворах, попід будинками. Ями копають десь на пів метра. Бо на глибші немає ні сил, ні часу. Після обстрілів і бомбардувань усе місто горить. Але гасити пожежі нема кому.
Щомиті по «зеленому коридору» могли відкрити вогонь
Навіть коли рашисти таки погодилися дати «зелений коридор», то виїхати з Маріуполя змогли до 50 тисяч жителів. А в інших не було або транспорту, або пального.
– Кожен із нас, хто наважився на евакуацію, робив це на свій страх і ризик. Адже будь-якої миті російські війська могли відкрити вогонь по багатокілометровій колонії авітівок. Та навіть у ці максимально напружені години маріупольці не втрачали милосердя і взаємної підтримки, – продовжив Микола Осиченко. – Оскільки більшість евакуйованих – це були сім’ї з маленькими дітьми, то люди ділилися одне з одним питною водою та їжею. Вони ділилися пальним, допомагали прямо на трасі замінювати колеса і ремонтувати автівки, які після багатоденних бомбардувань були серйозно пошкоджені.
Через тисячі легковиків, які вирвалися з блокадного Маріуполя, і через велику кількість блокпостів із літерою Z, де рашисти перевіряли всіх і кожного, дорога до Запоріжжя перетворилася на суцільну «тягнучку». Якщо за звичайних умов від Маріуполя до Запоріжжя можна було проїхати за 2,5–3 години, то в день евакуації цей шлях займає 14 із половиною годин.
– Та головне, що ми це зробили! – додає Микола Осиченко. – 15 березня ближче до ночі ми нарешті під’їхали до Запоріжжя. Там нашу колону зустріли поліцейські автівки. Вони супроводжували нас до розподільного центру, який містяни облаштували в одному із супермаркетів.
У заручниках досі 350 000 мирних жителів
Слава Богу, близько 50 000 людей за останні дні зуміли вирватися з того пекла, яке рашисти влаштували в Маріуполі.
Але ще 350 000 жінок, дітей, стариків, людей із інвалідністю так і лишаються в блокадному місті. Путінські людожери не пропускають українські автобуси для евакуації й ті жителі, які не мають власного транспорту, досі лишаються помирати від голоду, холоду, від відсутності ліків і медиків, які би могли врятувати від поранень. А скільки маріупольців будуть назавжди похоронені в могилі, яку вириє бомба рашистів. Причому цю бомбу скидатиме не путін чи його генерали, а «прості росіяни» – льотчики, яких дома чекають дружина, діти і старенькі батьки…
…Кількість загиблих у Маріуполі досі не відома. Адже ніхто не знає, скільки людей лежать мертвими у своїх домівках. Скількох розірвало на дрібні шматки. Скількох обгризли зграї бродячих псів. Офіційна статистика говорить про тисячі жертв. Неофіційна – про десятки тисяч.
Але найстрашніше, що весь світ бачить ці звірства путіна і ніхто – навіть найсильніші країни світу – не може зупинити монстра. Чому?!!!!!…
