Жахлива звістка про загибель свого земляка вмить облетіла Турійщину 6 березня. Його вбили російські фашисти на Світлодарській дузі на Луганщині. Ще довгих 8 днів його тіло мандрувало зі сходу, де він поклав голову за рідний край. Поховали його як героя у Купичеві, на місцевому пагорбі Слави, поруч з українськими повстанцями, котрі загинули у бою з гітлерівськими фашистами.
Приблизно у той же час на кордоні в Устилузі, наші прикордонники зупиняли шлях у Європу нинішньому нардепу Степану Івахіву та колишньому народному обранцю, почесному консулу Сергію Мартиняку, які з набитими валізами доларів драпали закордон. Два з виду високопорядні дядьки старалися заховати там свої випещені дорогоцінні дупи від війни. Не вийшло. На дорозі непідкупні прикордонники трапились.
Уявляєте, скільки разів оці “високі” державні мужі лупіщили себе в груди, клялися у вічній любові до неньки-України, її народу. А, насправді, виявилися звичайнісінькими боягузами-дристунами, які у трудну хвилину як миші рвонули по кутках. І хіба лишень вони одні?! А, скільки подібних до них уже давно поховали свої хитрі голови у Європі. Нехай гинуть за Україну Івани Антонюки? А, коли народ переможе, потім припруть й знову будуть розказувати як жити не можуть без Батьківщини, готові за неї на будь-які жертви.
Батьківське страждання
Ми приїхали у Купичів після другої години дня. У тій порі вже мали привезти тіло героя. Центральна вулиця й головна площа залюднені. Всі у нетерплячому очікуванні з квітами та вінками.
Їду прямо до дому Миколи Антонюка, батька загиблого воїна. У нього градом з очей ллються сльози. Він їх не витирає, розгублено розводить руками:
– Чогось так довго немає. Уже давно дзвонили, що минули Радехів, десь добираються до Горохова.
– То ж дорога… – якось намагаюся розрадити.
– Скільки ж можна чекати! Восьмий день як Івана на світі немає. Вже й заупокійну відправили у церкві, дев’ятини.
Просить у чоловіків цигарку, закурює.
– Миколо, покинь! У тебе ж серце хворе. – благає троюрідна сестра Женя.
– Ай, – махнув рукою, – може, хоч трохи попустить.
Конвульсивно сіпається нога, а потім права рука, щось стріляє у хребет. Дає себе знати нервова напруга.
– Найменший, найкращий з моїх синів, – задумано каже Микола.
Дружина Світлана з докором блиснула поглядом.
– Нє, нє, вони в мене всі хороші. – Ніби виправдовується батько. – Найстарший Ярослав у центральному апараті СБУ працює, доктор наук. Та й середульший Василь славний. А, з дочок, що хотіти. Всього маю їх п’ятеро. Але Іван…
– Наша сім’я з діда-прадіда – справжні українці, – раптово повертає тему Микола Антонюк. – Баба з юних літ бігала на зібрання оунівців. Батько воював в УПА, я керував рухом в селі та УПА. Але Іван нас всіх переплюнув. Коли піднявся Майдан, і я одним з перших поперся туди, – згадує Микола Васильович, – був вражений тим патріотичним настроєм, піднесенням. І як же здивувався, що Іван уже там стояв. Не питав дозволу нас, батьків, коли подався добровольцем воювати на Донбас.
Усі від армії відлинюють, а Іван по блату у військкоматі записався у регулярні війська. Його не брали, бо мав проблеми зі здоров’ям. Спочатку служив водієм БМП. Через кілька літ уже командував ротою.
Батькова наука
Отут годиться більше розказати про батька. Де, які були революції, майдани, там не обходилося без Миколи Антонюка. Знаю його ж бо давненько. Ще з радянських часів брав участь в Народному Русі, керував ним у своєму селі, а потім і в цілому районі. Такі люди патріотами не стають, вони ними народжуються.
Микола Васильович надумав написати книгу про повстанську столицю в Урочищі Вовчак, котра знаходилася у глухих лісах Турійщини. З добрий десяток літ трудився над збором матеріалів.
– Тоді ще було багато живих повстанців, – каже Микола Антонюк. – Я записував їхні розповіді. Місяцями сидів в архівах. А Іван усі ці матеріали систематизував.
Так народилася книжка “Вовчак”. Капітальна праця. Виникли проблеми з її виданням, не було грошей. Продав кабана – кошти відправив у видавництво. Ходив по організаціях, людях, просив допомогти. Навіть з коробкою для пожертв стояв під обласною адміністрацією та обласною радою.Поліціянти його гонили, як жебрака. Ні одного не знайшлося чинуши, який би підійшов, запитав, на що ти гроші збираєш, чоловіче. Хихикали підленько, дивлячись на дядька у товстих окулярах з коробкою. А він дбав про наше з вами патріотичне виховання, про світлу пам’ять тих, хто поклав голову за Україну, наших повстанців.
І в книзі тій вклад сина не менший, ніж батька. За останні вісім літ він дуже багато встиг зробити. Закінчив географічний факультет Східноєвропейського університету, кілька років очолював молодіжне крило народного руху Волині, створив футбольну команду з молодих рухівців, щороку організовував походи на Говерлу, брав активну участь у фестивалях Бандерштат.
Я готую книжку про УПА, збирався зустрітися з Іваном Антонюком. Уже й знайшов номер телефону. Та якось усе не складалося. Так і не склалося, і вже не складеться ніколи.
Дзвінок невістки
– Останній раз Іван подзвонив п’ятого березня, ледь стримуючи сльози, – каже Микола Васильович, – Розказував, що їх оточили вороги на Світлодарській дузі. Вони ведуть дуже важкі бої. А наступного дня до жінки Свєти подзвонила якась дівчина і сказала:
– Мене звати Таня, я ваша невістка. Івана більше немає. Його вбили. Він помер у мене на руках.
Жінка звісно заголосила, закричала. А Таня розказала, як усе сталося. Рашистський танк розбив наш бліндаж, та ще й на ньому розвернувся, покалічив трьох хлопців. Іван кинувся їх рятувати, витягувати із завалу. Був без каски. У той момент другий танк ударив по ньому кулеметною чергою. Іван загинув на місці.
Таня ще розповіла, що відвезла Івана у морг, нарядила, а сама кинулася допомагати хлопцям, бо кільце оточення замикалося. Вона сама з Тернопільщини. Планували десь після Пасхи з Іваном одружитися.
Останній раз у рідній хаті
Час ішов, а Івана все не везли, й не везли. Батько всерйоз розхвилювався. Сонце хилилося за обрій. Микола Васильович викурив чергову цигарку, у нього помітно тремтіли руки, пильно вдивлявся у кінець вулиці, звідки мала з’явитися печальна процесія. Вже пізніше молоденький офіцер, який супроводжував загиблого Івана, пояснив затримку так:
– Біля кожного села по два блокпости, і бійці тероборони зустрічали й проводжали їх навколішках. Це забирало час. Враз в іншому кінці села зазвучала жалібна мелодія духового оркестру. Затремтіло все батькове тіло, заридала мати. Жодної людини, мабуть, не знайшлося, яка б не заплакала коли прибув на плечах побратимів в батьківську хату Іван. Зустрічали односельчани його на колінах. Коротка молитва священиків православної церкви України. Кажуть, він колись обмовився, мовляв, якщо, не дай Бог щось станеться, щоб його відспівали саме в ПЦУ.
Колючкою у саме серце штрикнула картина, побачена по телебаченню напередодні: як патріарх кіріл іконою Божої Матері благословляє мордатого начальника росгвардії. Той виправдовується, що досі не побили усіх “бандеровцев і нациков”. Мовляв, усе попереду.
Мати просить, благає відкрити труну, щоб востаннє побачити свого сина. Одні погоджуються, інші заперечують. Волю матері виконали. Жахливий вибух плачу.
Микола Васильович бідкається:
– Не треба було того робити, ой, не треба…
Щодня село Івану вклониться
Траурна процесія направляється у церкву. Море людей. Чи не увесь район зібрався, щоб провести в останню дорогу Героя. Купичів дійсно не бачив такого велелюддя. Ідуть люди у печальній зажурі. Іван загинув, але таке відчуття, що він присутній тут. Його дух витає над натовпом. Воістину, як казала велика поетеса: “Я маю в серці те, що не вмирає”. Такі, як Іван Антонюк будуть жити вічно.
Від храму на Пагорб Слави. Туди, де лежать Іванові побратими, які хоробро билися за Україну у сорокових роках, про боротьбу яких він писав. А він поліг за нашу свободу у двадцятих двадцять першого століття. Мужній наш великий герой Іван Антонюк, позивний “Антоніо”.
Кожний день усі, хто буде проходити чи проїжджати повз його могилу, вклониться, згадає. А зелене віття, квіти, будуть шепотіти йому про славу мужнього солдата, справжнього українця. І вічно пам’ятатимуть…
Герої Не Вмирають!
Євген Хотимчук
