Літо незважаючи на пандемію триває так само, як і сезон відпусток. Українці активно подорожують світом – вже давно нікого не здивуєш ані Єгиптом, ані Туреччиною. Близькими стали колись дуже далекі країни і навіть континенти. Звісно, не будь-хто може дозволити собі ексклюзивний тур на Мадагаскар, але те, що світ нині відкритий – це факт. Та й що там світ – он перші туристи вже в космос полетіли… Продовжуючи тему спочилого в бозі СРСР, згадаймо актуальний нині літній відпочинок. Як і де відпочивали громадяни СРСР? На яких морях-океанах купалися і засмагали? І, до речі, в чому? Коли з’явилися перші радянські «дикуни»? А нудисти? А туристи?
Укрінформ пропонує здійснити подорож у минуле. Радянське минуле. Але без «ватних» міфів про «я каждый год отдыхала в санатории по 30-процентной путевке»…
Відпочинок керманичів: «не стеснять себя в средствах…»
Більшовики одними з перших ввели в царину трудових відносин таке поняття як «відпустка» (першими були німці). Сталося це у червні 1918 року. Здавалося б, вельми прогресивний крок. Однак відпочинок громадян країни Рад на зорі її утворення, та й до самісінького кінця, був таким самим привілеєм, як і їжа. Право на відпочинок і оздоровлення мали передусім «особливо соціально цінні» індивіди. А такими вважалися не пересічні трудяги, а партійні функціонери – як кажуть нині – «високоефективні менеджери», управлінці найвищої ланки, ті, хто власне стояв біля витоків більшовицького проєкту. Наприклад, восени 1918 року, в розпал Червоного терору, коли в країні вирували голод і насилля, творця радянської держбезпеки Фелікса Дзержинського разом із сім’єю направили на місяць у Швейцарію відпочивати. Відправляючи, радили «не стеснять себя в средствах».
Всі документи, що стосувалися лікування партійного керівництва, виходили під грифом “Таємно». Більшовицька «рівність» виявилася річчю суто декларативною. Наприклад, у 1923 році було ухвалено надавати хворим партпрацівникам місця у кращих санаторіях країни. Їх мали розміщувати у найкращих номерах, доставляти з вокзалу (пристані) і назад автівками, забезпечувати якісним харчуванням не менше 5000 калорій на добу тощо. Це стосувалося передовсім партійців, за кваліфікацією не нижче членів губкомів і обкомів.
Прикметно, що відпочинок радянських високопосадовців спочатку був доволі тривалим і міг сягати трьох, а іноді й п’яти місяців. Однак згодом ці норми стали більш жорсткими: чиновницькі відпустки скоротилися до місяця, а вояжі за кордон фактично припинилися – відпочивати можна було у відомчих санаторіях Криму і Кавказу. Благо, їх із другої половини 30-х років ставало все більше і більше.
Мріяти не завадить, або бери, що дають
«Машину куплю с магнитофоном, пошью костюм с отливом, – и – в Ялту», – мріє герой фільму «Джентельмени удачі» (1971). Південний берег Криму, так само як Кавказьке узбережжя, завжди були найпопулярнішими напрямками відпочинку не тільки більшовицької еліти, а й звичайних радянських людей. Щоправда, тут існувало одне «але». Щоб потрапити на курорт, потрібно було мати путівку. На початку 20-х років ще можна було розраховувати на безкоштовний відпочинок за рахунок держави, але путівок для робітників було обмаль. Наприклад, на засіданні фабкому однієї з ленінградських фабрик зазначалося, що на південні курорти – в Ялту, Форос, Сочі, Гагри Кисловодськ – підприємство могло купити лише одну путівку на цілий літній сезон. На початку 30-х – путівки вже продавали, але не всім, а тільки передовикам виробництва.
До того ж, санаторії і профілакторії були відомчими. Чим вищу сходинку в радянській ієрархії займало те чи інше відомство, яке їх фінансувало, тим більшим був і шанс отримати путівку.
А ще в санаторій можна було потрапити за курсівкою. Цей документ гарантував лікування в санаторії без житла і харчування. Одна між іншим балерина згадувала, як вона, таким чином, у 1958 році потрапила в Крим. За порадою інших відпочивальників, вона попросила лікаря виписати у вигляді лікувальної процедури сон на пляжі. Той погодився, і вона з самісінького ранку і до вечора мала на березі моря омріяну легальну койку. Речі танцівниця віддала на зберігання знайомим, а сама фактично жила на пляжі.
Досить часто траплялися курйозні ситуації. Наприклад, молодого фахівця якогось проєктного інституту могли направити на курорт П’ятигорська за «горящою» гінекологічною путівкою… Перебирати не доводилося, радянські люди жили за принципом: «бери, що дають».
В санаторіях і профілакторіях сталінської доби пляжі, певний період, були поділені на чоловічу і жіночу зони. Купалися, загоряли і харчувалися організовано, згідно з розпорядком і режимом. Уніформа – мішкоподібна смугаста піжама. І жодних вольностей.
Для широкого загалу Крим став доступний лише у роки хрущовської відлиги, коли з’явилася така категорія радянських відпочивальників, як «дикуни».
Радянські «дикуни»
Десталінізація суттєво вплинула на відпочинок радянських людей. Тисячі й тисячі громадян СРСР під час відпусток, переважно влітку, кинулися на південь без путівок, на свій страх і ризик. Вже в середині 50-х років цих відпочивальників почали називати «дикунами». У середині 60-х явище стало настільки масовим, що «Літературна газета» закликала писати це слово без лапок. Якщо для «особливих» людей «особливих» професій в СРСР існували санаторії та здравниці, для всіх інших – кімнати, койки (спальні місця), закутки, балкони і навіть курники. Впродовж тривалого часу ціна на них не змінювалася: до хрущовської грошової реформи 1961 року вона становила 10 рублів (50-грамове морозиво коштувало тоді 1 рубль 10 копійок), а потім – 1 рубль.
Поширенню такого явища як «дикуни» сприяла як лібералізація внутрішньої політики, так і інші чинники: розвиток інфраструктури, зростання купівельної спроможності радянських громадян, поява автомобілів.
Тривалі подорожі автомобілем з 60-х років ставали серед радянських громадян досить популярним видом відпочинку. В продажу, хоч і в дуже обмеженій кількості, з’явилися «Москвичі», «Побєди», «Волги», «Запорожці». До 1960 року виробництво легкових автомобілів у СРСР зросло у порівнянні з 1945 роком майже на 28 раз, сягнувши позначки 139 тисяч на рік. Автотуризм пропагували в кіно. У 1957 році на екрани вийшов фільм «До Чорного моря». Герої кінострічки на власних автомобілях їхали на південь відпочивати і святкувати весілля. Це мало б свідчити про те, що автомобіль у СРСР – річ доволі звична і доступна пересічним громадянам. Однак переважна більшість радянських людей добиралися на південь у задушливих залізничних вагонах з вогкою постіллю, солодющим чаєм у підстаканниках, дуже різними сусідами і матюкливими провідницями.
«Ореанда»: від пансіонату для робітників до санаторію НКВС
Наприкінці 60-х серед радянської, здебільшого російської творчої інтелігенції, почалася мода на зимовий відпочинок у Ялті. Малолюдне приморське місто в декораціях кримської зими виглядало принаймні несподівано і навіть дещо екзотично. Туди їхали радше не відпочивати, а за настроєм. Вірш Йосифа Бродського «Зимним вечером в Ялте», написаний у 1969 році – саме про це. Бармен, якого зобразив Бродський – знаменитий Льолек, що працював у барі готелю «Ореанда» – єдиному діючому барі в зимовій Ялті 60-х. Камінь на персні, що виблискував на безіменному пальці буфетчика – «…на безымянном тусклое кольцо / внезапно преломляет двести ватт, / и мой хрусталик вспышки не выносит…» – був чималим діамантом… Можна сказати, що Крим після війни став популярною відпочинковою локацією в російських митців. Воно й не диво, адже після насильницького виселення у 1944-му кримських татар, півострів почав інтенсивно русифікуватися.
Приклад з ялтинською «Ореандою», між іншим, досить показовий: чудовий готель у стилі арт-нуво, збудований у 1907 році, один із кращих у Криму, одразу після більшовицького перевороту, як і вся інша нерухомість колишніх «експлуататорів», був націоналізований. Спочатку він став готелем-пансіонатом – 50 номерів здавалися від двох до десяти рублів на добу, але досить скоро більшовики зробили його будинком відпочинку закритого типу для вищої партноменклатури, а потім і взагалі – санаторієм НКВС.
На початку війни в будівлі готелю розміщувався військовий госпіталь, після війни там теж лікувалися поранені солдати і офіцери. У 1958 готель передали «Інтуристу». Тож найчастіше, колишні царські палаци ставали санаторіями зовсім не для робітників і селян, а для більшовицької верхівки та для обслуги режиму – працівників силових міністерств і творчої еліти – тих, хто прославляв режим.
Українські письменники – ті, хто вижив під час війни і страшних сталінських «чисток», вдовольнялися Дніпром і Десною, Одесою і Карпатами, хоча, звісно, українські «літературні генерали» відпочивали і в кримських санаторіях. А ось, наприклад, Василь Стус відпочивав разом із родиною лише раз. Наприкінці 60-х, на базі на Дніпрі, разом із кількома родинами інших українських дисидентів. Євген Світличний учив його ловити рибу на спінінг. Відпочивальників, що масово їхали на південь, Стус недолюблював і досить критично про них висловлювався.
Що вдягали на відпочинок радянські люди і в чому купалися
В перші роки існування радянської держави було не до купальників. Купалися переважно голяка. Михайло Булгаков у фейлетоні «Шансон д’ете» (1923; «літня пісня») писав: «В воскресенье – чистый срам. Голье, ну в чем мать родила, по всей реке лежат». Академік Сергій Єфремов у «Щоденнику» теж обурювався подібній практиці. 12 липня 1925 року він записав: «Їздили родиною за Дніпро. Культ голого тіла і розпусти. Голі чоловіки і жінки на очах у всіх обіймаються і простують у кущі. Теж хороший «здобуток революції»…»
А перший нудистський пляж у СРСР з’явився у Коктебелі – у віддаленому місці бухти. Уявити його появу в 30-х досить важко, а ось під час хрущовської відлиги – саме раз. Щоправда, жодних вакхічно-діонісійських дійств там не спостерігалося. Це було досить спокійне тихе місце.
Іноземці, яких до початку 30-х років було в СРСР чимало, неабияк дивувалися радянським «голим пляжам». До Другої світової війни за кордоном жінки купалися в суцільних костюмах з відкритою спиною, а чоловіки в спеціальних довгих трусах для плавання, які згодом назвали «боксерами». В СРСР подібні купальники могли собі дозволити лише ті, хто мав зв’язок із закордоном, або ті, хто міг купити контрабандний товар: непмани, крупні господарники, діячі культури і мистецтва. На курортах вони виглядали елегантно: білі костюми і батистові сукні, капелюхи з широкими крисами.
У 40-50-х роках ХХ століття переважна більшість жінок у СРСР купалися і загорали у звичайній спідній білизні – трусах і бюстгальтерах. Зазвичай це була білизна пастельних кольорів. Радянський жіночий журнал «Работница» писав навіть у 1960 році: «Інколи бачиш на березі річки чи озера жінок, котрі купаються в спідній білизні: трикотажних, шовкових трусиках і бюстгальтерах – білих, рожевих, блакитних кольорів. Це настільки некрасиво, що краще і взагалі не купатися тим, хто забув взяти з собою спеціально призначений для купання костюм».
Однак, з часом з’явилася потреба в естетизації купальника. Люди хотіли виглядати привабливо і на відпочинку. З середини 50-х купальники шили так звані «надомниці» і ательє з пошиття білизни – з квітчастого ситцю або ж сатину. Наприкінці 60-х радянські модельєри намагалися запроваджувати зразки «пляжного ансамблю міні-бікіні». Про це, зокрема, можна дізнатися з фільму «Діамантова рука».
Якісні закриті синтетичні купальники, зручні для плавання, були здебільшого імпортними, і їх або присилали родичі з-за кордону, або діставали по блату.
Але чоловікам, можливо, було ще важче, ніж жінкам. Короткі труси, які щільно облягали тіло і призначалися для купання, з’явилися на початку 60-х. Це була своєрідна чоловіча версія бікіні. Трикотажні «боксери», популярні на заході, так і не з’явилися в СРСР. Переважна більшість чоловіків у СРСР купалася в чорних або синіх м’ятих сатинових трусах. Їх ще називали «сімейними».
Плавати в них було не надто комфортно, але навіть і їх не вистачало! Питання трусів у 60-х роках розглядалося на засіданнях міськвиконкомів багатьох міст СРСР. Швейні фабрики СРСР навмисне намагалися відправляти товар у приморські міста півдня СРСР, але зовсім не для того, щоб забезпечити тамтешніх громадян предметом першої необхідності, а для того, щоб мати змогу… посилати власних співробітників у відрядження. Наприклад, у Євпаторію…
Спортивні плавки були гострим дефіцитом. Але, що голіший, то мудріший: радянські люди й тут знаходили вихід. Російський поет, уродженець Маріуполя Дмитро Бобишев розповідав про пораду товариша: «На літо – в якості купального костюму купи за 12 копійок дитячі трикотажні трусики, і на твоїх дорослих стегнах вони набудуть тугої елегантності!» І так вчиняло чимало радянських чоловіків.
Тіло, як жіноче, так і чоловіче, ставало більш відкритим. Головні герої фільму 1963 року Генріха Оганесяна «Три плюс два», які їдуть власними автівками «дикунами» на Чорноморське узбережжя – молоді люди 60-х. Вони з явним задоволенням демонструють свої тіла і з іронією говорять про «культурний відпочинок» з триразовим харчуванням і смугасті піжами.
Радянські туристи
Кого не приваблювало море – йшли в гори. Інші ж обирали звичайні туристичні походи. Існувала навіть російська приказка: «Альпинизм – школа мужества, а туризм – школа замужества». У 20-х роках існувало Товариство пролетарського туризму і екскурсій, яке опікувалося розвитком «туристичного руху серед робітників і селянських мас і політичним керівництвом цим рухом». Найважливіше у цій бюрократичній фразі, звісно ж, «політичне керівництво». Подорожувати гуртом у сталінську епоху було небезпечно: могли сприйняти за шпигунів. Жорстка система паспортного контролю теж не сприяла тривалим прогулянкам веселою компанією. Але вже за Хрущова люди могли самі обирати собі маршрут. Людина в синьому трикотажному костюмі з розтягнутими колінками, в кедах і з чималим рюкзаком за плечима стала одним із символів 60-70-х. Завершувала образ туриста гітара. То був час появи авторської пісні.
* * *
Тож чим були для пересічного громадянина СРСР відпустка і відпочинок? Передусім, гарною нагодою вийти за усталені рамки «тоталітаризму повсякдення». Своєрідним ковтком свободи. Беззаперечною романтикою. Пригодою. Нині комусь той далеко не вищого ґатунку відпочинок, приправлений добрячою порцією радянського хамства і всіляких мислимих і навіть немислимих незручностей, здається неймовірно прекрасним і неповторним. Чи був він таким? Відповідь на це запитання, передусім, залежить від індивідуального досвіду. Але, певно, що єдино неповторною залишиться молодість самих відпочивальників. І того, хто лежав під кримським сонцем на дикому пляжі Коктебеля, і того, хто дивився на море з вікна елітної «Ялта – Інтурист», і того, хто ловив одного літнього досвітку на Десні щуку.
