Ользі Спиридонівні Грищук із села Підріччя Камінь-Каширського району позаздрять навіть молодиці у розквіті сил.
Попри поважний вік жінка доглядає за домашньою господаркою, справно виконує хатні обов’язки, обробляє городи. Влітку, у розпал чорничного сезону, моторна трудівниця ходить по ягоди, а взимку, щоб не сидіти без діла, в’яже килимки. Просто від фізичної праці бабуся отримує неабиякі втіху та натхнення, пише “Полісся”.
Ольга Спиридонівна — учителька молодших класів із понад сорокалітнім стажем. Має великий авторитет серед односельців. Вона напам’ять декламує власні вірші про життя-буття, поліську природу і вирізняється відмінним почуттям гумору.
Змалку звикла до важкої праці…
Ольга Грищук (Гаврилюк) — родом із Каменя-Каширського. Її дитинство пройшло у багатодітній родині в нужді та скруті. Батько помер рано, а мама мусила виховувати крім своїх чотирьох дітей ще двоє тітчиних, бо та померла ще досить молодою.
Відтак, щойно закінчила школу, змушена була важко працювати. І так впродовж усього життя, аж до глибокої старості. Завжди стійка у будь-яких життєвих ситуаціях, Ольга мужньо корилася долі. Втім ні на кого, каже, не нарікає, “бо то є великий гріх”. Натомість бджілка-трудівниця не гребує жодною роботою. Оселившись свого часу в селі, й до нині працює на землі.
— Мене після школи направили в Підріччя на роботу піонервожатою в школу. Та усі зароблені кошти матері віддавала, бо хату треба було будувати, а ще молодшим братам та сестрам щось підсобити. Собі ж за два роки роботи вдалося справити хіба лиш сукенку та камізельку, — зізнається співрозмовниця.
Та невдовзі вбоге життя пані Ольги почало змінюватися на більш приємне: жінка знайомиться з парубком, старшим від неї на шість років. Степан на той час працював завклубу — гонорова посада у селі. Пізніше став головою колгоспу в Бузаках. Через два роки пара побралася і відтоді, згадує пані Ольга, вона неначе в рай попала. Збудувало молоде подружжя власний дім, народили діток.
Тоді цілеспрямована Ольга вирішила здобувати фах учительки початкових класів і вступила до тодішнього Луцького педагогічного інституту. З тих пір почала формуватися нова Ольга Спиридонівна. Працюючи у Підріччанській школі, вона брала участь у всіх процесах освітнього життя закладу. Хоч мала на той час уже троє дітей, встигала усюди: тримала велике господарство, займала перші ролі в розвитку суспільних благ села, всебічно дбала про його культурний рівень.
— Життя сільської вчительки нелегке. Прийшовши зі школи, треба було займатися домашніми клопотами: їсти приготувати, по господарству попоратись, а потім ще й купу зошитів перевірити. Мала багацько позакласної роботи. У нашого директора був поганий почерк, то всі звіти в “освіту” я писала. Виступала на культурно-масових заходах, авторські вірші читала. Свого часу допомогла в селі газ провести. Зате тепер люди пам’ятають добрі справи й на мої прохання про допомогу ніколи не відмовлять. Особливо колишні учні, — розповідає моя співрозмовниця.
…І тепер усю роботу тримає на своїх плечах
Нові випробування на долю Ольги Спиридонівни лягли після смерті чоловіка. Ось уже тридцятий рік минає відтоді. Нині жінка у своїй власній хаті проживає із сім’єю наймолодшого сина Володимира. Розповідає, що син має певні проблеми зі здоров’ям, відтак перебрала на себе і чоловічі обов’язки по господарству.
«Без господаря двір плаче, без господині – хата», — говорить народним прислів’ям заповзята працелюбка. У її оселі завжди чисто: вифарбувані стіни, образи у вишитих рушниках, впорядковане подвір’я. На схилі літ могла б і не трудитися, однак звикла, каже, до роботи змалку та й не може сидіти без діла.
— Усю сім’ю тримаю на своїх плечах. На мені відповідальність і за косовицю, тюкування сіна, і за посіви зернових, городину. Допомагають у роботі мої учні. Сіно заготовляю, щоб потім обміняти на гній. Ним удобрюю поля, які маю у десяти місцях. Нам треба тонни зернових, бо дуже багато їдять кури. А ще маємо ферму кролів. Доглядати за ними внук Ярослав допомагає. Раніше встигала картини вишивати та рушники, а зараз роблю акцент на господарці. Я вже з шостої ранку на ногах, бо сон не бере. Свого часу закінчувала курси шиття, то обшиваю односельців. А ще круги в’яжу. Повіддають онучки вживаний одяг, кажуть: “Не модне”. А я ті лахи розріжу по кольорах і плету. Чимало килимків пороздавала в якості подарунків, — розповідає про свою роботу Ольга Спиридонівна.
Нині вона клопочеться, як заготовити дров на зиму. Каже, що у лісівників завше просить вільхових, бо ж сама їх рубає.
Без діла слабіє сила
Працьовиті руки Ольги Спиридонівни не знають спокою. От тепер сіла на велосипед — і вперед за чорницями. Вона добре знає лісову місцевість: зайде в Підріччі, а вийти може в Нуйно чи Ставищі. Перелік справ непосидючої поліської трудівниці можна продовжувати й продовжувати. Наприклад, донедавна жінка тримала бізнес. Лише кілька років тому покинула, бо внуки не хотіли продовжувати налагоджену справу. У магазині, встановленому поблизу власного обійстя, жінка торгувала товарами, що сама їх привозила із Хмельницька.
— Якщо я не працюю, то не живу. Лише в русі я можу повноцінно існувати, — зізнається оповідачка. — Діти моїх грошей не хочуть, кажуть: «Заробляємо самі». Але правнучці от купила сукню на випускний в садочок. Бог дає здоров’я, то допомагаю трохи й онукам. Відпочинок у мене свій: перед сном доки не передивлюсь всі передачі, спати не ляжу. Новини краю дізнаюся з газети “Полісся”, буває, що й по два рази її перечитую.
А ще бадьора та завжди сяюча Ольга Грищук — завсідувачка культурних заходів тамтешнього старостинського округу. Як от кілька років тому на святкування Дня села Раків Ліс жінку запросили декламувати вірші зі сцени. За це, радіє від уваги до власної персони пані Ольга, її нагородили грамотою та привітали подарунком.
Леся МІНІБАЄВА, село Підріччя. Фото автора.
