Волинь Новини

Заробітчанка з Волині 17 днів голодувала в австрійській тюрмі. ФОТО

Головне  фото ілюстративне

Після розлучення з чоловіком, з яким промучилася 25 пекельних років, Яна Вакулюк залишилася, як-то кажуть, біля розбитого корита. Навіть куточка свого не мала. З меншою дочкою знімала квартиру, тулилися у тісній кімнатці гуртожитку. Залишалося одне – їхати на заробітки. Так у п’ятдесят літ жінка круто змінила життя і подалася на роботу в Австрію. 

Про це пише Вісник.

Заробітки наворожив… журнал

Ще коли Яна торгувала пресою, у якомусь журналі їй впала в око гра-передбачення. Розстелила на підлозі листок з намальованим колом, підвісила над ним у руці важок – і давай жартома з дочкою щастя-долю гадати. По «комірчинках», де зупинявся розхитаний важок, читала майбутнє.

– Там було написано, що я їду за границю, потім забираю дочку, вона там залишиться, а я вернуся додому. Ми так сміялися! Але все справдилося! – усміхається Яна Федорівна.

Це був 1999 рік. Жінка поїхала на заробітки у Відень. Дякувати знайомим, знайшла хорошу роботу у добрій єврейській сім’ї. Чоловік і дружина, до речі, знали одинадцять мов! Їхня маленька донька навчила Яну німецької. На своїх плечах жінка тягнула усі хатні клопоти, але не втомлювалася. Бо у селі звикла до каторжної роботи: садила городи, годувала биків, корів, свиней, птицю, вагітною носила на спині сімдесятикілограмові мішки!.. Господарям-євреям стала рідною, вони навіть хотіли видати Яну заміж за свого дядька! Але не склалося. Жаль, бо це був єдиний шанс зачепитися в Австрії, адже там офіційно оформити документи нереально.

Гіркі були заробітки. Часом перебивалася на квартирі, де тулилися десять жінок, спали по двох на вузеньких ліжечках, терпіли і приниження, образи. Одна фрау українців обзивала дурними, бо вони не знали німецької, на що Яна не стрималася: «Зате у нас нема такого срачу, як у вас». «А що то є срач?» – здивувалася хазяйка. Тепер Яна Федорівна над цим сміється і пояснює, що у тому великому будинку був небачений рейвах – на столах валялися квіточки з вельона, хоч весілля було років двадцять тому, пляшки, сміття і навіть… використані презервативи. Але усе можна було стерпіти, тільки б не зловила поліція. Та Яна попалася – випадково забула проїзний на трамвай.

– Мене забрали у поліцію, бо я не мала 70 євро заплатити штраф. Там допитувалися, де паспорт. Як даси документ – депортують, – спокійно згадує жінка ті тривожні часи. – Тому кажу: вкрали, я полька, тобто з Євросоюзу, назвалася прізвищем покійної мами і вказала адресу її родини у Польщі. А австрійці ж не дурні, «пробили» мене по комп’ютеру: там така не проживає. І в камеру. Від заробітчан знала: щоб не засудили, треба оголосити голодування. Я не їла і навіть не пила води 17 днів! Витримала, – усміхається Яна Федорівна. – Мене кожен день оглядали медики. А коли скинула потрібний процент ваги, тоді відпустили.

Фільм повторив її долю

В українську церкву, куди на вихідні ходила волинянка, навіду­валася віденська режисерка. Вона знімала фільм про заробітчанську долю і придивлялася до нелегалок. Чому свій вибір зупинила на Яні і дала їй головну роль, невідомо. Можливо, тому, що зовнішність жінки й справді кіношна. Фільм про українку, яка трудиться за кордоном, згодом забирає до себе дочку, яка виходить заміж за австрійця Ханса, а мама-заробітчанка повертається додому. Яна у кіно ніби грала своє реальне життя! Бо ж насправді її дочка теж приїхала на заробітки і через кілька років у Відні вийшла заміж за австрійця Ханса. Ну все сталося так, як наворожив журнал!

– У фільмі я знімалася у вільний час цілий рік, – згадує Яна Федорівна. – Мою «дочку» грала дівчина з Прибалтики, а «чоловіка» – мужчина з України. На пам’ять бережу диск з цим фільмом.

Як і напророкував журнал, жінка через п’ять заробітчанських років повернулася додому. Просто настільки тягнуло в Україну, що цілувала б землю. Тож коли вийшла з автобуса у Луцьку, голова йшла обертом від думки, що знову вдома! Тепер живе у своїй квартирі, яку заробила нелегкою заробітчанською працею. А Відень і далі притягує своєю чарівністю. По кілька разів на рік жінка гостює у дочки в Австрії. Тепер не боїться ходити цією європейською столицею, а гуляє як туристка, оглядає музеї, історичні місця.

– У школі я мріяла стрибнути з парашутом. І дочка подарувала мені незабутній сюрприз – ми літаком полетіли на іспанський острів Тенеріфе! – тішиться Яна Федорівна.

Мрія про небо збулася. У літаку, дивлячись в ілюмінаторі на гори, море, згадувала своє бідове життя… Хіба думала тоді, що колись побачить світ, заживе щасливо і відпочиватиме у такому райському місці?

 

Leave a Comment