Вокзал залізничної станції Луцьк доводиться спостерігати в різні пори доби: вночі, вранці, в полудень, в призахідній час. І завжди він милує око вишуканістю архітектурних форм. А були часи, що лучанам було соромно за його примітивну типову будову. Про те, як вдалося із цієї потвори радянської доби зробити прекрасний дворець (дворець — польською вокзал), ведемо мову з автором проекту реконструкції вокзалу, заслуженим архітектором України Андрієм Бідзілею.
Читайте також: Двох артисток волинських театрів визнали “народними”
— Вокзал, так само як і церква в селі, це своєрідна візитна картка обласного центру, — вважає Андрій Бідзіля. — Довгий час ця візитка була для Луцька не дуже привабливою. І от ми разом з головним інженером Львівської залізниці Володимиром Кисельовим вирішували це питання. У той час у нашого міського керівництва була думка, що вокзал Луцьку взагалі не потрібен. У сусідньому містечку Ківерці є, значить будемо возити пасажирів туди. Навіть слово реконструкція не згадували, а говорили про ремонт старого вокзалу. Але обласний центр без вокзалу ніяк не стикується. Це ж комунікації, зв’язки. Хто приїде з інвестиціями в Луцьк, якщо не буде вокзалу? Один лише наш обласний центр не мав достойного місту з таким статусом вокзалу.
Зрештою Львівська залізниця пішла на те, щоб реконструювати старий вокзал. Навіть були наміри залізниці побудувати новий вокзал. В обласного керівництва, а особливо міського, не було такого ентузіазму. Хотіли тільки побілити старий вокзал і жодних робіт. Мовляв, для чого стільки клопотів, коли можна і без цього обійтися. Врешті я зробив два ескізні варіанти: перший — це новий вокзал, і другий — це реконструкція старого. Спершу запропонував споруду із трьома куполами. Керівництво залізниці попросило спростити проект: мовляв, щоб не було красивіше, ніж у Львові. Робилося все буквально на коліні: проект був терміновий. Все з кульмана йшло на будівництво. Це був експромт, але результат вийшов загалом не поганий.
— Вважаю, що вокзал це не лише візитівка міста, а й ваша, як архітектора. А ще від яких своїх об’єктів ви отримали задоволення?
— Мені не соромно за всі свої роботи. Звичайно, сьогодні їх не так би проектував. Зрозуміло, що ті об’єкти, які проектував за радянської влади, мають свою особливість. Вважаю, що будинок обласної ради не гірший за інші подібні споруди України. Так само, як розташована навпроти нього податкова. Хоча довелося три рази її переробляти. Оскільки першочергово це мав бути Будинок культури і техніки профспілок. Там мав бути зал на 800 чоловік, приміщення для естетичного і технічного виховання молоді. Пізніше переплановували під музичне училище. А кінчилося, що там — податкова інспекція. Мені здається, що вона має гідний вигляд. Те саме можу сказати і про профспілкові курси. За них ми отримали Премію профспілок у Москві. Комплекс забудови Київського майдану. Сакральні споруди. Миколаївська церква в Луцьку. Зараз будуються за моїм проектом греко-католицький монастир Василіан, церква Чудотворної ікони Холмської Богоматері. Думаю, якщо її не спростять, то теж буде величний храм. Проектуємо житловий комплекс «Яровиця», гадаю, що він стане прикрасою Луцька. Удостоєні за краще архітектурне вирішення цього комплексу міжнародного призу «Кришталева цеглина». За проектування курортного комплексу «Ріксос-Прикарпаття» в Трускавці разом з групою інших архітекторів відзначений Державною премією України.
Мені завжди хочеться робити, щоб споруди мали свій оригінальний вигляд, були близькими до людини і запам’ятовувалися. На «Яровиці», там різні фасади, кожен будинок має свій вигляд, а комплекс цілісний.
Архітектор передбачає на віки
— Андрію Івановичу, вам подобається, як забудовується Луцьк?
— Не завжди. На вулиці Набережній всі будинки однакові. Не такою мала б бути Набережна. Панорама на неї відкривається відразу із двох мостів через Стир. Забудова мала б стати своєрідним обличчям середмістя Луцька. Мені багато чого незрозуміле. Наприклад, чому загалом не поганий за архітектурним вирішенням будинок, що на розі вулиць Шевченка і Словацького, збудували на тротуарі? Ми маємо тут в’їзд у Луцьк із-за кордону. Це ж одна з престижних вулиць, а ми її так завузили. Це велика містобудівельна помилка. Не можна так робити. Два будинки обабіч в’їзду на вулицю Шевченка. Там у нас шийка вийшла. Ми ж не на один день будуємо, а на століття. Вже зараз там проїхати проблематично, а що буде через 10-20—30 років?! Подібні питання потрібно передбачувати. Візьмемо старий Будапешт, старий Відень… Там все нормально. А в наших навіть нових містах не все так, як треба. Тому основи містобудування потрібно знати всім керівникам. Дуже прикро, що сьогодні ці питання вирішуються безграмотно, немає спеціалістів.
— Але ж у міській раді є архітектори.
— Там сьогодні повинен такий головатий фахівець сидіти, щоб умів усе передбачати наперед. Архітектура це ж наука. І настільки вона до людини прив’язана, що без неї нікуди. І дорога! Бо якщо художник погано намалював картину, то вона там коштує десять тисяч гривень. А тут йдеться про будинки, вартістю десятки мільйонів. І якщо архітектор помилки припускається, то це дуже дорого обходиться. Тим більше, що це колективний труд з будівельниками.
Наша влада не зважає на все це. Подивіться, як Київ забудовується. Це жах. Лише квадратні метри, а все інше не враховується: школи, садочки, освітні, культурні і медичні заклади, спортивні майданчики. У Луцьку, наприклад, за роки незалежності збудовано лише одну школу №27 і один дитячий садочок. І то школа в якомусь урізаному вигляді, без спортзалу. Це інвалід, а не школа. Яка школа може бути без спортивного залу, стадіону? ХХІ століття ж!
— Андрію Івановичу, яким повинен бути сучасний архітектор?
— По-перше, чесним перед людьми. Те, що він для них будує, повинно служити віки. Розумітися в мистецтві, думати про красу. Це така професія інженерно-гуманітарна. Не те місто хороше для проживання, де зручно проїхати на автомобілі, а те, де дитина на триколісному велосипеді вільно почувається.
Не забуваймо тих, хто робить наші міста красивими
Готуючи цей матеріал, зіткнувся з одним неприємним фактом: місто не знає своїх зодчих.
Ні теперішніх, ні колишніх. На жодній із будівель, що згадувалися у тексті, немає ніякої інформації про архітекторів, які спроектували їх. На врочистому відкритті реконструйованого у Луцьку залізничного вокзалу ніхто не згадав архітектора, який із радянської сірятини зробив привабливу будівлю. Ще за часів СРСР Андрій Бідзіля запроектував храм у селі Смідин Старовижівського району. Однак у статті в Інтернеті про цю культову споруду жодного слова про нього. Напевно настав час ламати ці стеоретипи і нарешті поставити архітекторів на той належний рівень, який вони заслуговують у суспільстві. Їхні літописи написані каменем і… переважно на віки.
Спілкувались “Голос України”
Фото автора.
Читайте наші новини у мережі Facebook
