Павло Дорощук з Нововолинська пішов на фронт у 2019 році. Служив у 14-й та 155-й бригадах, був у підрозділі з розвідки, носив позивні «Каштан» та «Ням-ням». Готувався до весілля та народження доньки, але загинув 7 липня 2025 року.
Про біль втрати та те, яким був син розповіла Суспільному мати військового Вікторія Дорощук.
«З самого малечку він був дуже харизматичним. Він дуже любив спілкування, мав багато друзів. Вони досі зі мною спілкуються, навіть ті, що були разом в садочку, школі. Він завше був на позитиві», — пригадує мати.
У 2020 році чоловік мав статус учасника бойових дій. У 2021 році закінчився його контракт, але у перший день повномасштабного вторгнення з матір’ю пішов у військкомат.
«Його зразу взяли як бойову одиницю, а мені сказали, що я не маю ні медичної освіти, ні досвіду. Я почала займатися волонтерством, допомагати і хлопцям, і переселенцям. Особливо там, де Паша був», — каже Вікторія Дорощук.
Цьогоріч Нововолинськ назвав Павла Дорощука почесним жителем міста. Вікторія зберігає його нагороди: годинник із гравіюванням 14-ї бригади, орден «Хрест Героя», подяки.
«Був випадок: він попросив прийти на пошту, забрати конверт. Я його розпечатала, там була нагорода. Дзвоню: “Синочка, а чого ти не казав?”. “Ой, мама, це такоє”. Я кажу: “Ти це заслужив, це не такоє”, — додає вона.
Після 2023 року Павло перейшов у 155-ту бригаду у підрозділ розвідки. Про це матір дізналася вже на похоронах сина, коли його побратими привезли бригадний прапор.
«Він ніколи не говорив, коли дзвонив, весь час казав: “Ой, мам, не переживай. Я 30 кілометрів, та ти що, нема нічого страшного!”. А командир казав, що він у тил ворога ходив», — розповідає мати військового.
У лютому 2025-го Павло отримав 10 днів відпустки за полоненого офіцера.
«Я ще жартувала з ним: “Синочку, якщо за одного полоненого дають 10 днів відпустки, треба було їх пару штук взяти”. А він сміявся: “Мама, він такий тяжкий був, бо ж 300-й, я його ледве досунув”», — зізнається вона.
Наступного дня, як повернувся з відпустки, воїн вийшов на позицію й отримав поранення — перелом ноги та посічення уламками. Під обстрілами, зі слів Вікторії Дорощук, його витягли командир з побратимами.
Чоловік лікувався в Дніпрі, Хмельницькому, де йому діставали уламки, однак кілька скалок залишилися в нозі. Його відправили додому на реабілітацію.
«Ото він познайомився з Анею, і получилася в нас крошка. Ой, татова копія! Паша, коли дізнався, що Аня вагітна, сказав, що вони йдуть подавати заяву на одруження. Казав: “Мама, я так хочу бантики”», — пригадує Вікторія.
Позивний «Ням-ням» отримав у 14-й бригаді.
«Реакція мами: “Паша, ти голодуєш там?” і чую сміх побратимів. Бо коли хтось хотів солодкого, всі знали, що в Павла в кишені завжди є. Я йому весь час висилала великими ящиками. Він кричав: “О, мама нямочку вислала!», — ділиться історією мати.
Останню розмову мала з ним 6 липня. Пригадує, що син тоді надіслав фотографії, як багато росіян взяли у полон.
«Він кричав в трубку: “Мамулічка, я оптовик”. Я казала: “Син, нащо будете волочити їх за собою?” А він: “Мама, за двох нехороших чоловіків дають одного нашого на обмін. Там же ж хлопці в полоні», — додає вона.
25 липня у Павла мало бути весілля, хотів «насититися» сім’єю, розповідає Вікторія Дорощук. А 7 липня ввечері надсилав відео, як з двома побратимами їхав з позиції та як збивали дрон, що їхав над ними. Того дня його і не стало.
Про його смерть сім’я дізналася того ж дня, адже, зі слів Вікторії, командир сам через дві години під обстрілами поїхав і забрав усіх трьох. Знали, в якому вони морзі та під якими номерами, але потрібно було проводити тест ДНК, бо тіл було троє.
Менший брат Данило обрав теж стати військовим. Зі слів матері, він не хотів осоромити брата, тому склав вступні іспити до військового закладу вищої освіти (ЗВО).
«За тиждень мені зателефонував син. Керівництво сказало, що він має право перевестися в цивільний ЗВО без екзаменів, бо у нього загинув брат, але Даня сказав, що на час іспитів він це знав, і це його свідомий вибір», — додає вона.
Вікторія Дорощук щодня приходить на цвинтар до сина. Іноді з онукою.
«Дуже реагує на портрет тата. Вони наче спілкуються. Вона завжди посміхається, починає сміятися, розказує йому щось», — каже матір військового.
Попри те, що знає, де могила сина, зізнається, що живе надією отримати від нього дзвінок. Додає, що це самообман, але від цього їй легше.
