Без категорії

“Ховали людей в дитячих садочках, біля гойдалок, під під’їздами”. Обстріли та фільтрація в Маріуполі

Маріуполь в облозі, майже два місяці там були вуличні бої, росіяни зрівнюють місто з землею та штурмують “Азовсталь”, де перебувають зокрема бійці “Азова” , також на території підприємства переховуються цивільні. Росія зриває “зелені” коридори, примусово депортує цивільних на свої території та пропонує українським військовим скласти зброю. Володимир Зеленський заявляє, що якщо їх знищать, Україна вийде з мирних переговорів.

Суспільне поговорило із хлопцем, який виїхав з Маріуполя тиждень тому. Далі його історія. Його ім’я ми змінили з міркувань безпеки.

***

Коли ми почули перші вибухи у місті одразу почала переміщуватися українська техніка: танки, БТРи. Люди масово скуповували продукти, сховища та підвали були відчинені. З вікон багатоповерхівки я бачив дим, вікна вібрували, посуд брязкотів. Спочатку зник газ, потім світло. До кінця лютого не стало води. Артилерія почала стріляти по вулицях, магазинах, школах. Ми сиділи у квартирі й думали: “Хоч би не до нас”.

Якось о сьомій ранку прилетів снаряд у сусідній гараж. Нас було близько 100 людей в черзі, ми одразу розбіглися

Гроші були, але продуктів не знайти. Ми не готувалися до цього, не запасалися. Ресурси були мінімальні. Ми до останнього були у квартирі без світла, газу й води. Першого березня почали евакуюватися. Куди? Всі спускалися на перший-другий поверхи чи в підвали. Брали з собою тільки документи, пляшку води, сірники та свічки.

Якщо снарядом валило дерево, ми його пилками й сокирою розбивали. Якщо в будинок потрапляло, то знімали ДСП, віконні рами

“Їжу готували під обстрілами”

У сховищі нас жило двадцять п’ять: підлітки й дорослі. Спали на тому, що з квартир повиносили: хто матраци, хто простирадла, хто теплі ковдри. Ліхтарики швидко посідали, бо не було генераторів. Весь час горіла свічка. Чоловіки відповідали за те, щоб принести гілок і технічної води з колодязя, щоб жінки не перебували на вулиці. Ще вода була дощова і з пожежного резервуара. Її кип’ятили.

Я бачив тисячі трупів. Ми ховали людей в дитячих садочках, біля гойдалок, під під’їздами

Їжу ми готували на вогні під обстрілами. Варили макарони зі спеціями, котлети з цибулі, шматочок риби — те що залишалося з магазинів чи складів. Готували також бульйон з рисом. Із залишків борошна робили оладки чи пишечку на воді, просто, щоб було ситно. Це була мінімальна порція — один раз на день, коли-не-коли, два.

Читайте також: “Маріуполь став символом бажання Путіна перетворити Україну на руїни” — інтерв’ю з Нуланд

У підвалі нашого будинку певний час ще працював магазин продовольчих товарів. Там залишалися запаси цигарок, цибулі, моркви та заморожена риба. На свій страх і ризик ми туди бігали. Якось о сьомій ранку прилетів снаряд у сусідній гараж. Нас було близько 100 людей в черзі, ми одразу розбіглися.

“Я забув, що таке тиша”

Щодня обстрілювали: зранку, вдень, вночі. Після того, як почалися регулярні авіаудари навіть не було вже змоги вилізти й дров натягати. Було відчуття ніби цей день — останній. Геройствувати й ризикувати не було сміливості — коли ми виходили по воду, по нас працював снайпер.

Якщо снарядом валило дерево, ми його пилками й сокирою розбивали. Якщо в будинок потрапляло, то знімали ДСП, віконні рами. Все це використовували — щось для багаття, а речами дівчаток укривали. Якось ми йшли з пустими баклагами й біля будинку вдарив мінометний снаряд, впала стіна. Ми відбігли в сторону, лягли й накрили голови руками. Потім забігли у школу, там було багато людей. Поруч були будинки й туди прилітало. Вони складалися як конструктор і вигоріли повністю.

Спати я не міг. Коли вдавалося заснути на кілька годин, ставало легше. Та було не до сну. Коли ніч, все тихо і видно заграву, немов дали світло. А це були обстріли. Тиша? Я забув, що таке тиша. На десять хвилин затишшя — дві години артилерія працює. Бабусі й жінки могли заснути на дві чи три години, а ми — чоловіки, постійно були насторожі.

Коли я чув залпи, то завжди був свист. Він дуже напружував. Якщо чуєш свист, то це означає, що от-от воно прилетить сюди. Кожної хвилини я чекав, що воно стрельне. Я не міг спокійно ходити, розслабитись. По будинках, по багатоповерхівках відпрацьовувалося регулярно.

Читайте також: “Ми розуміємо, що буде м’ясорубка” — начальник патрульної поліції Маріуполя про “Азовсталь”

“Я бачив тисячі трупів”

На вулицях лежало багато загиблих. Особисто я бачив тисячі трупів. Ми ховали людей в дитячих садочках, біля гойдалок, під під’їздами. Бо був запах. Якщо прилітав снаряд і воронка була великою — прямо туди й ховали. Якщо йшли містом і бачили трупи, які здулися, бо достатньо пролежали — ховали їх. Розуміли, що потрібно було закопувати. Прийшов якось чоловік з сусіднього будинку і попросив закопати його дружину та доньку. Бо прилетів снаряд в його квартиру і вони згоріли.

Спочатку ховали цивілізовано. За можливості ми брали вінки, квіти. А далі — де вийде, де земля копається. У нас не було допомоги. Вже не було військових України й не було військових так званої “ДНР”. Коли я торкався трупів, відчував біль, печаль і ненависть. Це не мало так бути. Ми — невинні, опинилися в такій ситуації. Місто було майже європейським, цивілізованим. І коли бачиш його згорілим, зруйнованим із людьми, які померли не по своїй вині — це сльози. Щодня сльози.

Питали: “Ти знаєш, де техніка, де пацани?”

Ані українські військові, ані військові так званої “ДНР” не повідомляли, що потрібно евакуюватися, виїжджати. Ми чекали, що приїде Червоний Хрест, ОБСЄ, ООН, скажуть куди виїжджати. Коли ми востаннє слухали радіо, там сказали, що виїжджати нікуди не можна, небезпечно. Ми чекали, що нас евакуюють.

Фільтраційний табір — це фактично, відділок поліції. Все проходило під керівництвом “міліції ДНР”

25 березня у нас закінчилися всі резерви. Не було ані борошна, ані приправ, ані макаронів. Ми вирішили перейти до свого будинку біля Азовського моря, Бакаї (село Виноградне, східне передмістя Маріуполя — ред.). Це було десь 27-28 березня. На той момент вже стояли війська так званої “ДНР”, чеченці. Ми ж не знали, що там вони, були без зв’язку.

Коли проходили біля колишньої бази “Азова”, вона була повністю розбита. П’ятиповерхівки поруч теж розбиті, спалені, лежало багато трупів. Коли повернули на Морський бульвар, побачили “інших” солдатів. Це були хлопці з білими пов’язками, з літерами “Z”. Вони сказали: “Можете підійти, не переживайте.” Ми підійшли до блок-поста. Чоловіків попросили надати паспорти. Оглядали на татуювання, чи немає колотих ран, швів, опіків — що не маєш стосунку до збройних формувань. У них там була якась польова кухня, діжка з питною водою. Вони нам дали буханець хліба і пайок від Червоного Хреста. Там були крупи, консерви й тушкованка. І це на місяць на 5 людей.

Далі весь час ми перебували там. Нас було п’ятнадцять людей. Родичі, друзі і їхні родичі, хлопці з якими мутили у місті. Навкруги прапори Росії, так званої “ДНР” — ця територія була ними контрольована. Біля кар’єру я бачив їхні гармати, зенітні установки, “Гради”. Позиції вони зайняли та відпрацьовували по місту та Збройним силам України. В місто нас випускали тільки по документах або спеціальних перепустках. На кожному пості оглядали на татуювання, я роздягався показував. Вони питали: “Служив? Чому не служив? Знаєш, де техніка розташована, де пацани?”

Нам привозили польову кухню. Там був чай і каша. А продукти від Червоного Хреста ми намагалися розтягувати. Пізніше почала приїжджати автокрамниця — продавали цигарки, печиво, солодку воду, крупи, ковбасу, іноді картоплю. Ціни були або у рублях, або у гривнях. Солдати до себе близько не підпускали. Коли я йшов по селищу, то вони мені нічого не робили. Йдуть собі та йдуть. Чеченці пригощали дітей шоколадками, цукерками. Коли хліб привозили, вони нам казали: ”Ідіть купіть собі”. У них ми могли підійти попросити сигарети. У строковиків ми іноді просили зателефонувати родичам.

Читайте також: “Вони боронять живих і мертвих”. Дружини бійців “Азова” про зв’язок з коханими та сили вірити

Дуже багато було молодих хлопців. Поспілкувавшись з ним я дізнався що когось мобілізували, хтось ще навчається. Більшість з Донецька, мобілізували. У них не було бажання. Ми з ними розуміли, що це не наша війна. Вони говорили, що приїхали тільки за “Азовом” й не хотіли знищувати місто. Але “Азов” вчинив супротив — хлопці настільки сильні духом і не здалися. Я ніколи “Азовом” не пишався. Але після цього подумав, що вони реально можуть.

Фільтрація

Від їхніх військових ми дізналися, що можна буде виїхати. Був страх, хвилювання, ми не знали куди їдемо. Виїзд із Маріуполя в так звану “ДНР” — квиток в один кінець. Автобусом я виїхав до району Безіменного (село за 30 кілометрів від Маріуполя — ред.), а звідти дістався до Старобешевого (місто окуповане так званою “ДНР” ще до 24 лютого — ред.) Фільтрація полягала в перевірці: служив ти чи ні, чи маєш стосунок до органів, чи маєш знайомих військових. Їм потрібна була конкретика, що ти не несеш для них небезпеки. Що ти не з “Азову”.

Фільтраційний табір — це фактично, відділок поліції. Все проходило під керівництвом “міліції ДНР”. Нас кликали чергами. Всі намагалися пройти за один день, бо на ранок чекали автобуси. В мене взяли відбитки пальців, зробили скани документів, подивилися телефон — чи не тримаю зв’язок із військовими, спитали чи проходив якусь підготовку. Також дивилися татуювання і поранення. Спілкувалися спокійно, нікого не били. Після цього нам видали ось такі талони.

“Ховали людей в дитячих садочках, біля гойдалок, під під'їздами”. Обстріли та фільтрація в МаріуполіТалон, який надають росіяни після фільтрації, фото надане героєм матеріалу

З цим папірцем можна було їздити на території так званої “ДНР” та Росії. Якщо ти виїжджаєш до РФ також давали еміграційну карту. Ночували люди в будинку культури. Спати можна було на матрацах, на речах, або ж на стільцях в залі. А зранку ми сіли в автобуси й поїхали до російського Таганрога. Там у мене тітка. Попередньо нас везли через кордон туди, де в тебе родичі.

Я пройшов фільтрацію за день, але хтось чекає два-три тижні. Живе в якихось школах, гуртожитках. Так, людей годують, є світло, інтернет. Але якщо в тебе немає грошей — тільки каша і склянка води. Все. Волонтери є, але там бути дуже неприємно.

Я пишаюся країною і людьми. Азов” стали героями. В Америці “Капітан Америка”, а в Маріуполі — “Азов”

Я напевне буду рухатися на Захід до Європи. Починати все знову. Все залишилося в улюбленому місті. Поки місто хворіє. Після того, як тільки воно відновиться буду повертатися, допомагати там відбудовувати. Я все одно туди повернусь. Це улюблене місто, деінде я себе не бачу.

Я просто дякую, що живий. Ці сльози в душі, вони будуть до кінця мого життя. Щодня мені сняться ці перебіжки, бомбардування, як ти під вікнами ухиляєшся. Воно в голові залишиться ще довго. Я дізнався, що українці настільки сильні духом, що не зламалися ні перед чим. Я пишаюся країною і людьми. І той таки “Азов”. Вони стали героями. В Америці “Капітан Америка”, а в Маріуполі — “Азов”.

***

Нині, більша частина міста під контролем військ РФ. Українські військові утримують територію заводу “Азовсталь”. В місті гуманітарна катастрофа, а на заводі переховується близько тисячі мирних жителів.

“На жаль, сьогодні немає змоги евакуювати мирних мешканців з Маріуполя, з “Азовсталі”. Чому? Тому що ми просимо стійкий режим припинення вогню. Треба хоча б одну добу, щоб ми мали змогу забрати наших мирних мешканців, які там ховаються вже 57 днів. Але постійно бомбардують”, — сказав міський голова Маріуполя Вадим Бойченко.

Точна кількість жертв у Маріуполі невідома. Міжнародні організації не мають туди доступу. За словами Вадима Бойченка, який також перебуває за межами міста, від обстрілів в Маріуполі загинуло понад 10 000 людей.

Фільтрацію, про яку Суспільному розповів Антон, проходять усі маріупольці, які самостійно евакуюються, каже міський голова Маріуполя. Часто люди піддаються тортурам: Якщо ти так чи інакше був пов’язаний з держслужбою, чи муніципальною службою — одразу потрапляєш за ґрати і там тримають когось два тижні, когось два місяці. Ми маємо чітку ознаку, що там застосовуються тортури. На жаль, вже багато мешканців нашого міста піддали цим тортурам, цим варварським знущанням. Вони застосовувалися не тільки до чоловіків, а й до дівчат. І хто вже пройшов цю злочинну фільтрацію, дають свідчення і це жах. Навколо міста вони облаштували чотири таких центри“.