Про життя тернополянина Андрія Савчука можна знімати кіно. Ще при народженні від нього відмовилася рідна ненька. Тепло і любов йому дали прийомні батьки. Коли ж немилосердна доля забрала і другу маму, Андрій постригся у монахи. Та через два роки отримав знак залишити монастир. Він здобув європейську освіту, зайнявся бізнесом, створив сім’ю. І вже більше двадцяти літ не полишає надії розшукати ту, яка дала йому життя.
Про це пише Вісник.
Татко весь час говорив про сімейну таємницю
Свої дитячі роки, проведені у селі Сухівці Підволочиського району, Андрій Савчук згадує з теплотою. Адже тоді він був буквально оповитий любов’ю тата Романа і мами Олі. Ці чудові люди одружилися на шостому десятку літ, тож власних дітей мати не могли і всю свою нерозтрачену ніжність та теплоту віддали усиновленому хлопчику. Вони його забрали з будинку маляти у два рочки. Що він їм нерідний син, зізнається нині Андрій, знав з років п’яти: випадково почув від сусідів. До того ж, тато не раз казав: «Як виростеш, маю розповісти тобі сімейну таємницю».
З 14 років Андрій почав працювати. Каже, через безгрошів’я 90-х років не міг піти вчитися навіть у ПТУ. Збирав у колгоспі сіно, брався за будь-яку роботу на тракторній бригаді. У 15 років вже їздив на тракторі. Тоді ж заробив гроші на перше порося. І пішов вчитися у Збаразьке ПТУ.
– Маму я втратив у шістнадцять років. Татко дуже тяжко переніс її смерть, його паралізувало, і я заново вчив його ходити, – аж мурашки йдуть по тілу від тяжких спогадів чоловіка. – У той час дуже допомогли монахи Збаразького монастиря бернардинів. На похороні мами отець Вергіліуш зняв із себе останню куртку і дав мені. Таткові ж я признався, що знаю сімейну таємницю про те, що усиновлений. Він аж заплакав – переживав, що я його покину. А жили ми так тяжко… Не завжди мали що їсти. І захотілося мені знайти рідну маму, подумав, може, вона допоможе, – розповідає чоловік про свої юнацькі переживання. – А ще мені не давало спокою питання, чому вона мене покинула?
Через втрату зору пішов з монастиря
Пошуки жінки, яка дала йому життя, почав з будинку маляти у Тернополі. Всіма правдами і неправдами йому вдалося отримати медичну картку, де на листочку прочитав ім’я «Марія Мостова».
– Одна жінка мені розповіла, що батько моєї мами був впливовою людиною. Він заборонив їй народжувати. Та ж ослухалася і народила двох хлопчиків. Нібито з моїм братом вона встигла втекти з пологового. А коли повернулася за мною, їй сказали, що я помер.
Звісно, юнак вхопився за цю історію, як потопаючий за соломинку. У його серці поселилася надія. Через знайомих знайшов аж три Марії Мостових, які мають синів його віку. Усі вони жили на Тернопільщині.
– Спершу я прийшов до тієї Марії, яка мешкала у самому Тернополі. Представився Андрієм Мостовим. Вона мене впустила в квартиру, вислухала і сказала: «Ти не мій син, але завжди можеш приходити до нас у гості». На розмову до другої Марії подався в районний центр Монастириська. Коли знайшов потрібну вулицю, зустрів жінку, яку спитав, де такий-то будинок. «А вам кого треба?» – «Марію Мостову». – «Так я Марія Мостова!» І так посеред вулиці розказав їй, хто я і що мені треба. «Я не ваша мама», – розвернулася і пішла, – й досі з болем згадує ту розмову чоловік.
Після неї у його душі ніби щось надломилося. Молодий хлопець у 17 років вирішив піти у монастир, хотів служити Богу й людям. Він прийняв постриг в обителі Ордену Братів Менших Францисканців Римо-Католицької Церкви в Україні. Та через два роки його життя вкотре круто змінилося. Смерть тата так вразила хлопця, що він втратив зір. Подумати страшно – у 19 літ перестати бачити сонце, дерева, людей. Монахи возили його по лікарях. Ті ж не знаходили причини хвороби і не давали ніякої надії. Та через дев’ять місяців лікування темрява відступила.
– Ледь переступивши поріг духовної обителі, у мене знову пропав зір. Це був своєрідний знак, який свідчив, що моє місце в миру. Мій духовний наставник отець Льонгін підтвердив, що для мене Бог приготував інший шлях, і я маю залишити монаше життя.
Відновлює храми і цвинтарі
Андрій Савчук роками тяжко працював по закордонах, брався за будь-яку роботу, аби заробити гроші і стати на ноги. Уже за сім років у Чехії в нього була власна будівельна фірма і агентство з працевлаштування. Там же він зустрів свою кохану Любу, повернулися в Україну. Нині у подружжя четверо дітей. Двоє синів, Андрій та Артур-Антоній, і дві донечки, Оля та Люба.
Нині Андрій Савчук щасливий чоловік і татко. Він дуже відомий на Тернопільщині бізнесмен і благодійник. Ким тільки не опікується його благодійний фонд «Пам’ять і любов»! Дітьми-сиротами, ветеранами війни, досі возить на Схід тонни допомоги військовим. А ще в Андрія, як сам каже, є незвичне хобі.
– Хтось любить рибалити, займатися мисливством, – каже. – А я займаюся реставрацією старих поруйнованих храмів, відновлюю закинуті цвинтарі.
Благодійний фонд Андрія Савчука опікується 20 кладовищами і реконструює 14 храмів. В основному це старі костели, які за радянських часів були повністю знищені.
– Ми їх рятуємо, а потім передаємо на баланс релігійної громади. Будь-якої, яка тільки опікуватиметься храмом, – розповідає благодійник.
Андрій Романович каже, що нині вивчає можливість допомогти відновити старий костел у волинському селі Сокіл Рожищенського району. Там діючий монастир Православної церкви України.
Навіть заробивши мільйони, народивши власних дітей, Андрій і в свої 40 років не полишає надії знайти рідну маму і кровних родичів. Через багато літ він все ж поїхав до третьої Марії Мостової у Заліщики.
– Я вже доїжджав до хати, як навпроти магазину у моєму «Мерседесі» лопнув радіатор. Такого в принципі бути не могло! Виявилося, що та Марія якраз працювала там. Я сказав, що хочу з нею поговорити. Але поки відкривав капот, магазин був уже замкнений. Пішов до її хати, а звідти вийшли хлопці і сказали, що Марія зі мною не розмовлятиме.
Та Андрій Савчук не з тих чоловіків, які зупиняються на півдорозі. По допомогу він звернувся до журналістів програми «Таємниці ДНК». Ті провели колосальну роботу. Але…
– Тести ДНК показали, що жодна Марія не є моєю мамою, – з жалем каже пан Андрій. – Більше того, розповідь, що я з близнюків, також, очевидно, неправдива. Але я не здаюся. На все воля Божа.
