Суспільному ветеран розповів: до танців повернувся одразу після реабілітації.
Раніше Володимир навчав дітей у Харкові. У квітні 2022 року рятував котів своїх учнів — вивозив тварин до Луцька. Каже, тут і залишився. На Волині створив сім’ю — разом з дружиною виховують дворічну доньку. Відкрив нову танцювальну школу, але влітку 2024 року потрапив у військо.
Танцюрист служив у 100 механізованій бригаді — займався безпілотниками. Поранення отримав на Торецькому напрямку у 2025 році. Після реабілітації пересів у крісло колісне.
“Після поранення найважче для мене було сприйняти ситуацію, що я вже не такий мобільний, як раніше. Одну ногу не міг піднімати вперед, бо в мене відсутня частина стегна, і рух був за допомогою кульшових суглобів”, — розповідає Володимир Костирко.
Директорка центру культури у селі Липини, Тетяна Ковжук, каже, що, як почула історію Володимира, не вагаючись, запропонувала ветеранові роботу.
“Злякалася, коли він підняв свою партнерку — йому не можна цього у зв’язку з пораненням. Думаю: “Не дай Бог, зараз щось станеться”. Відчитала його, а він: “Ви що, це ж я танцюю, я ж показую”. Він живе цим”, — додає Тетяна Ковжук.
Спершу у танцювальному класі Володимира займалися дві дитини. Зараз має дві групи: п’ять четверокласників та троє першокласників з другокласниками. Учні описують його як веселого, крутого та красивого вчителя.
“Уроки загружають, а танці розгружають навпаки”, — каже учениця Віталіна.
Чоловік додає: його найбільша мрія — донести вихованцям, що танці — насправді хороша справа, і хоче бачити, як через 20–30 років його учні продовжуватимуть танцювати.
