Маріамна Полянська – одна із 1662 магістрів Волинського національного університету імені Лесі Українки, які нещодавно отримали дипломи про вищу освіту. Вчорашня студентка, уродженка Луганщини, попри перерву в навчальній діяльності, вирішила довершити шлях і здобути повну вищу освіту та ступінь магістра. Місцем навчання Маріамна без вагань вибрала саме Університет імені Лесі Українки й факультет культури і мистецтв.
Читайте також: Розшукують чоловіка, який вкрав навушники у Володимирі
Ми вирішили трішки поспілкуватися з учорашньою студенткою і дізнатися її враження від Волині, Луцька, нашого закладу та навчання в ньому. Також в інтерв’ю читайте про перехід із російської на українську, лякалки про ставлення до «рускоязичних» у Луцьку, а ще про волонтерство та різницю між ЗВО.
– Розкажіть про себе. Звідки Ви, як потрапили до Луцька?
– Я зі сходу України, народилася в Кіровську Луганської області (2016 року Верховна Рада України перейменувала місто в Голубівка, – прим. авт.). Там навчалася, здобувала освіту в коледжі, потім в університеті. Мені подобався музичний напрям. Спочатку я вчилася академічному співу, а потім перевелася на естрадний. 2014 року, коли почалася війна, виїхала за кордон, була певний час у Китаї, там працювала. Потім повернулася в Україну і моїм домом став Луцьк.
– Як Вас прийняв Луцьк і волиняни? Як вдалося адаптуватися?
– Почалося з того, що я познайомилася з хлопцем із Волині й він запропонував мені сюди приїхати. Я погодилася і 2018 року приїхала до Луцька. Спочатку було незвично. Насамперед тому, що приїхала з-за кордону, з великого міста, тут містечко менше, але загалом усе чудово, мені тут подобається. Луцьк – компактне місто, можна все швидко знайти, дістатися без проблем у будь-яку точку. Також тут хороші люди, мене все влаштовує.
Адаптація минула дуже швидко та легко. Ніхто мене не ображав, не відчула якогось ворожого ставлення. Я розмовляла російською мовою й усі нормально до цього ставилися, ніхто косо не дивився. У нас на сході побутувала така думка, що якщо тут у Луцьку чи іншому західноукраїнському місті підеш у магазин, то ніхто тобі нічого не продасть, якщо говоритимеш російською (сміється, – прим. авт.). Тому я насторожено ставилася до цього й очікувала подібного, але такого не було жодного разу. Це все просто балачки. В принципі мені подобається це місто, я б його не міняла. Раніше були думки поїхати в Київ, але, про мене, в Луцьку краще. Так, Київ – велике місто, але Луцьк більше подобатися. Тут і люди привітні, все класно.
– Українською не спілкувалися до переїзду в Луцьк? Як вирішили перейти?
– Ні, не спілкувалася українською раніше. Узагалі я навчалася в українській гімназії в Луганську, але в мене завжди було ніяковіння, як спілкуватися українською. Потім як я приїхала сюди, то хлопець пропонував мені переходити на українську. Але в мене був якийсь бар’єр, не могла себе перебороти, щоб почати. Я вміла говорити українською, але не могла зробити той крок. Було якесь ніяковіння, сором, страх, що скажу щось не так. Потім я пішла працювати в місцевий педколедж і зрозуміла, що мені це потрібно для роботи. Спочатку не все вдавалося, але потроху я переходила. Потім почалося повномасштабне вторгнення і я чітко зрозуміла, що якщо я можу розмовляти й умію, то потрібно це робити, тим більше, що це гарна, милозвучна мова. Російська грубувата. Так я перейшла й тепер спілкуюся тільки українською.
– Як обрали свій фах? Чим керувалися при вступі та виборі спеціальності?
– Із п’яти років я пішла в драматичний гурток, із дев’яти захотіла співати сольно і займатися в гуртку при школі. Це було початком. Саме тоді пішла в музичну школу по класу фортепіано. Потім почала брати уроки вокалу й упродовж усього дитинства брала участь у багатьох конкурсах, була лауреатом, виборювала гран-прі, призові місця. Я захотіла далі йти цим шляхом, бо зрозуміла, що це моє. Вступила до коледжу спочатку в Луганську, а потім – в університет. Була на академічному співі, але зрозуміла, що це трішки не той напрям. Там є свої рамки, а я хотіла мати власний стиль, виходити за межі правил, крутити, змішувати стилі, пробувати щось нове. Я зрозуміла, що класика – це не моє. Викладачі не дуже хотіли, щоб я змінювала напрям, бо в мене це виходило, але я так вирішила. Музика та спів завжди супроводжували мене. Я займалася, були якісь групи, кавери, працювала за кордоном за своєю спеціальністю. У Луцьку теж брала участь у різних заходах. Потім більше зосередилася на роботі, дуже з початком повномасштабного вторгнення кількість заходів зменшилася. Пішла в педколедж із надією, що закінчу магістратуру та спробую себе у викладанні. Також зараз співпрацюю з колективами “MeryDWhite” та “Bamako Band”.
– Ви берете участь у благодійних заходах, зокрема для наших воїнів. Така активність притаманна для Вас чи почали цим займатися в Луцьку?
– Я завжди любила сцену, любила показувати людям свої вміння. Моє життя постійно було бурхливим, постійно: сцена, виступи, поїздки, гастролі, дорога… Стосовно благодійності, то так, це більшою мірою почалося в Луцьку. Зважаючи на нинішню ситуацію, ми хочемо співом допомогти нашим військовим, наскільки ми це можемо зробити. Якщо ми можемо десь заспівати, зробити людям приємне, то я не проти і постійно підтримую такі ідеї.
– Наскільки зараз важлива музика?
– Про мене, це дуже важливо. Під час таких дійств ти отримуєш багато і для себе – щось аналізуєш, бачиш різних людей, їхні емоції. Я вважаю, що надати людям якусь емоцію, яку вони потребують – це дуже важливо. Музика потрібна. Навіть якби не війна, це було б потрібно. У кожної людини бувають різні ситуації в житті й ти можеш своїм співом, танцем якось допомогти.
– Маючи досвід навчання в іншому ЗВО, як оціните рівень Лесиного університету й атмосферу тут?
– Я навчалася в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Навчаючись на магістратурі у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, я отримала лише позитивні враження. У мене була перерва між навчанням на бакалавраті та магістратурі, але в Луцьку я знову поринула в цей навчальний вайб. Тут мені сподобалося різноманіття дисциплін. Це розкриває та розвиває здобувача освіти. В Університеті імені Лесі Українки мене вразило саме це, сподобалося, що я могла вивчати звукорежисуру, диригування, практику роботи з ансамблем, хором. Я розвивалася тут різносторонньо і могла дізнатися нове окрім своєї спеціальності. Саме різноманіття дисциплін допомагає розвиватися, а не зосереджуватися на чомусь одному.
Також в нашому Університеті хороші викладачі, які можуть прийти на допомогу в потрібний момент, немає байдужості й дистанціювання від студента. Завжди привітні, можна звернутися за допомогою, отримати потрібний матеріал, підказку, додаткові рекомендації.
– Які плани маєте на майбутнє?
– Поки що я планую зосередитися на роботі, хотіла б спробувати себе у ролі викладача. Ніколи цим не займалася, тільки виступала, але мені все ж цікаво спробувати саме викладати. Хочу поділитися своїми знаннями, які я здобула в нашому Університеті й під час попереднього навчання. Хочеться передавати дітям свою творчість. Може, комусь я допоможу розкритися, відшукати себе. Я була б дуже рада.
– На урочистому врученні дипломів Ви тішили присутніх своїм вокалом. Що можете побажати колегам-випускникам?
– Хочу побажати не зупинятися, невпинно йти вперед, досягати того, чого хочеш, прагнути донести власну думку, свій талант. Щоб диплом допоміг працювати в своїй сфері й ніколи не лежав без діла. Щоб знання та вміння, здобуті в Університеті імені Лесі Українки, приносили користь і нам, і оточуючим, і нашій Батьківщині.
– Чи могли б Ви радити Університет своїм знайомим?
– Так, звичайно. Я вважаю, що це один із найкращих університетів, де можна отримати знання, нові знайомства. Тут я знайшла класних людей із різних куточків України. Мені тут цікаво і я б рекомендувала.
Розмовляв Андрій ПЕТРУШКО
Фото Олександра ПІЛЮКА,
а також світлини з відкритих джерел
Читайте також наші новини у Facebook
