«Отам уже Білорусь, — показує рукою Микола Йосипович, — до кордону менш як два кілометри».
Вечірнє сонце лягає за гущу поліського лісу у вказаному напрямку. У селі Кортеліси сутеніє, навколо поволі стає темно-синьо.
Микола Йосипович — староста кількох прикордонних сіл на півночі Волинської області. Ми стоїмо з ним на узвишші Меморіалу пам’яті загиблим у трагедії, що сталася тут 80 років тому. 1942 року нацисти знищили село та живцем спалили майже 3 тисячі людей. Про трагедію тепер нагадує зведений ще за радянських часів пам’ятник.
80 років потому інший ворог знищує українську землю та людей. А село Кортеліси, ззовні затишне та тихе, межує зі «сплячим вулканом». Якщо наступ на Волинь із боку Білорусі таки відбудеться, то Кортеліси будуть чи не першими, куди може ступити нога ворога.
У селі до цього готуються, запевняє Микола Йосипович. Та й самі мешканці непохитні. Кажуть, якщо ворог прийде — братимуть до рук зброю. А поки — життя триває.
«30 танків почали рухатися з Білорусі — а ми стоїмо і не знаємо, куди дивитися, що робити»
Просто перед пропускним пунктом Доманове вузька, але добре вмощена дорога, що повертає праворуч. Великий синьо-жовтий, під колір національного прапора, напис зауважує: ми заїжджаємо в Кортеліси — прикордонне село на Волині, що майже впирається в білоруські ліси. Щоправда, для цього треба минути ще кілька малих сіл — усі з’єднані одним шляхом.
Життя тут нагадує спокійну та вмиротворену сільську осінь — байдуже, що під боком у людей кордон зі злом. Обабіч дороги розкинулися садиби з господарствами. Люди обривають яблука та збирають горіхи. Місцеві — здебільшого жінки у спідницях та хустках — їдуть на велосипедах. Мабуть, до церкви. А он ліворуч на пасовищі жінка вмиротворено випасає корів.
Село, на перший погляд, і не думало зважати на війну. У ньому навіть тривають ремонтні роботи на дорозі.
«Попри війну, благоустрій працює», — задоволено констатує рум’янощокий місцевий мешканець.
Але так було не завжди.
«Коли розпочалася широкомасштабна війна, ми родиною зібралися гуртом. Із братом взяли жінок та дітей, посадили на автобуси. Брат своїх до Німеччини відправив, мої поїхали до знайомих у Польщу. А хлопці всі залишилися», — розповідає Ігор.
Поруч із ним крутиться трирічний Антон. Він із мамою та сестричкою повернулися додому через три місяці після повномасштабного вторгнення росії.
У Кортелісах, як і всюди в Україні, приходу ворога побоювалися. А після перших ракетних атак росії місцеві створили добровольче формування громад (ДФГ).
«На початку війни до ДФГ приєдналися більше як 70 людей. Люди гуртом носили мішки, будували барикади, старалися. Бо переживали», — розповідає Вадим Ліхван, адміністратор старостинського округу.
«Щойно звечоріє — ми виходили на чергування, — перехоплює Ігор. — Було все укомплектовано, організовано. Хлопці, які мали досвід, виходили з рушницями. Якщо за військкоматом закріплений, давали автомат. А хто не військовослужбовець — просто так приєднувалися до чергування».
І Ігор, і Вадим, й інші чоловіки, які проходять площею, — звичайні собі цивільні люди, що, певно, мають родини й у п’ятничний вечір неквапом ідуть додому відпочивати. Важко уявити їх зі зброєю в руках. Та війна додала своїх штрихів до портрета кожного українця.
«Ми стояли неподалік колишньої дороги, що з повоєнних часів називається Танкова», — розповідає Микола Йосипович.
Голову старостинського округу ми зустріли випадково в сусідньому селі Млинове. Він оптимістичний. Каже: «Подивіться, яке світле сьогодні небо!»
«Отут, — знову показує в бік межі, яка, судячи з помаху руки, десь просто під заревом, — стояли 30 танків. А потім, коли вони почали рухатися з Білорусі, можна сказати, земля тряслася. А ми стоїмо і не знаємо, куди дивитися, що робити».
До прориву через кордон тоді так і не дійшло. Тож за 8 місяців війни ряди добровольців у селі порідшали майже вполовину. Та 32 мешканці Кортелісів все ще готуються «вітати ворога».
Місцеві стоять на сторожі щоночі. Вдивляються і вслухаються в кордон.
