Як відомо, ще донедавна депутатка Чернівецької райради Єлена Ланівська почувалася щасливою. Понад рік тому вона зустріла своє справжнє кохання – 27-річного військового Михайла Приступу. Михайло родом із Луцька. Із перших днів Революції гідності він перебував на Майдані. Потім служив у добровольчих батальйонах, відтак підписав контракт із ЗСУ. На момент знайомства з Єленою чоловік служив у 503-му окремому батальйоні морської піхоти в Маріуполі.
Про це йдеться у публікації “МБ” від 12 травня, пише molbuk.ua.
“Закохалася з першого погляду”
“Історія нашого знайомства максимально сучасна – через інтернет, – розповіла в телефонній розмові кореспондентці “МБ” Єлена Ланівська. – Михайло побачив мене у соцмережі на сторінці нашого спільного товариша і “підписався” на мене. Він переглядав усі мої сторіз і зрештою прокоментував одну з них. Так ми почали спілкуватися. У це складно повірити, але підтверджу: хоча ми жодного разу не бачилися, я майже відразу збагнула, що це – моя людина. В якийсь момент Михайло написав мені, що у свою відпустку приїде до Чернівців. Під час зустрічі я з першого погляду зрозуміла, що кохаю його. Утім, я це відчула ще раніше”.
Співрозмовниця зізнається, що таке глибоке почуття її “накрило” вперше.
“Я взагалі не уявляла, що таке буває. Писала Михайлові, що закохалася в нього як дівчинка. На що він у відповідь теж зізнавався: “Якщо це у нас із тобою не кохання, то я тоді навіть не знаю, що ж таке воно”.
Так зустрічалися понад рік. Єлена часто їздила до Михайла в Маріуполь. Ці дні були найбільшим щастям. У жовтні у Михайла закінчувався контракт. Продовжувати його він не планував. Хотів одружитися з коханою, переїхати жити до Чернівців і розпочати бізнес із виготовлення принтованих футболок.
“Ми не називали один одного нареченими, а чоловіком та дружиною. Розписатися хотіли ще влітку. Та потім вирішили, що вже після його контракту оберемо обручки, які будуть нам подобатися, і зробимо невелике свято. А після нього – відразу в подорож, кудись до Азії”, – згадує Єлена.
“Два місяці болю”
Через початок війни цим задумам не судилося збутися. Єлена зауважує: навіть якби її коханий на той час уже був звільнений від служби, він все одно б пішов воювати – не міг вчинити інакше.
З початком війни підрозділ, в якому служив Михайло, перекинули в Ірпінь. На жаль, там п’ятого березня його життя обірвалося…Чоловік героїчно загинув, прикриваючи своїх товаришів, коли вони стримували ворожу колону.
Загибель Михайла стала для Єлени страшним ударом.
“Мозок відмовляється від реальності. З серцем зв’язку немає… Я не знаю, що далі, бо замість дороги, якою рухалася все життя, — прірва. Зараз майбутнє – це розбитий вщент Маріуполь, і ти будуєш його заново…”
З моменту загибелі Михайла минуло вже понад два місяці, проте Єлені не стало ні на краплю легше: “Час не лікує. Ти просто живеш із цим. Я й досі відчуваю, як твої руки гладять моє волосся. Пригорнутися б хоч на мить”, – писала вона в соцмережі.
“Я зараз там, де потрібна”
Дівчина розуміла, що тільки робота може її відволікти від горя. Тож вирішила піти туди, де може бути найбільш корисною – в добровольчий медичний батальйон “Госпітальєри”, що допомагає бійцям на Донбасі. За першою освітою вона медик, навчалася чотири роки у медичному коледжі БДМУ за спеціальністю “Лікувальна справа”.
“Після загибелі Міші мені було дуже важко ходити Чернівцями, тими вулицями, якими ми гуляли. Тому я більше часу спочатку перебувала в Києві, волонтерила. Та коли в столиці стало відносно спокійно, знову почала шукати для себе якусь активну роботу, щоби трохи забутися. Тоді й познайомилася з дівчинкою, в якої ідентична ситуація: теж загинув коханий. Вона й розповіла мені про госпітальєрів. Їх саме тоді відправляли на Донеччину. Тож я теж вирішила долучитися, адже маю медичну освіту. Пройшла кількаденні курси й поїхала як парамедик. Моє завдання – доставити поранених до медичних закладів. Виїзди бувають часто. На щастя, більшість поранень – легкої та середньої важкості”.
Єлена досі не уявляє свого буття без коханого.
“Зараз дуже важко будувати якісь плани на майбутнє. У нас із Мішею все було сплановане до дрібниць, а тепер… На жаль, я не одна в такій ситуації. Зараз дуже багато дівчат, жінок залишилися без своїх коханих, синів, батьків, братів…І я навіть не знаю, що їм порадити, бо й сама шукаю розради. Єдине, що допомагає відволіктися, – це робота. Також підтримує усвідомлення того, про що ми неодноразово розмовляли з Мішею: свобода – це найвища цінність. Розумію, що він загинув заради нашої свободи, в тому числі і моєї. Тож я повинна продовжувати його боротьбу. Я зараз там, де потрібна…”
