Майже сорок років тому до санаторію «Лісова пісня» приїхало працювати молоде подружжя Демчунів – Мирослава Петрівна та Григорій Васильович. Обоє – родом із Львівщини, тож чудовий куточок Волинського краю став для них рідною домівкою на довгі десятиліття. Одружилися у 1979 році, на п’ятому курсі медичного інституту, а після його закінчення приїхали до села Гаївка за направленням на роботу.
Про це пише газета “Новий погляд+”, передає Район.Шацьк.
Народилася Мирослава Петрівна у місті Радехів, з дитинства пам’ятає, як гралася з молодшою сестрою ляльками: вона – лікувала, одягнувши мамин білий халат (та працювала хіміком-технологом на консервному заводі), а сестра – вчила. Дитячі ігри так і розподілили їхні професії: Мирослава Петрівна вступила на навчання до Івано-Франківського медичного університету, а її сестра сьогодні є однією з відомих педагогинь Радехова.
“Коли у 1981 році на Різдво народився наш первісток – син Олег, мені, щоб закінчити останні місяці навчання, довелося залишити сина, якому ледве виповнився місяць, на своїх батьків та поїхати складати сесію, – пригадує минулі часи Мирослава Петрівна. – Дякувати Богу, я успішно склала усі екзамени, закінчила інститут та, забравши сина, поїхала на Волинь до чоловіка, де Григорій Васильович вже працював стоматологом”.
Молодому подружжю виділили однокімнатну квартиру, де й облаштували свій побут. Пройшовши ще рік інтернатури у Нововолинській медсанчастині на базі кардіологічного відділення, стала з 1 серпня 1982 року працювати у санаторії «Лісова пісня» лікарем-терапевтом. Зацікавилася кардіологією, тому зголосилася підвищити свою кваліфікацію, а заодно – здобути нові знання на чотиримісячних курсах кардіології у Києві. Каже, що тоді це були одні з найбільш престижних курсів, де викладали відомі в Радянському Союзі лікарі-кардіологи.
В ті роки лікарський колектив санаторію складався з 19 людей, заповнюваність оздоровчого закладу була круглорічною, тому роботи вистачало усім. Впроваджувалися нові методики лікування, розширювався перелік оздоровчих процедур, а лікарі працювали над тим, аби зробити лікувальну базу санаторію справді унікальною в Україні.
Народження другого сина Ігоря та півторарічна відпустка по догляду за дитиною не вплинули на професійні вміння молодої лікарки, проте жага здобути нові знання, а також потреба підвищення категорії змусили Мирославу Петрівну знову поїхати у Київ на курси підвищення кваліфікації в інститут Стражеску. Там довелося зустрітися із відомими на всю Україну лікарями, від яких почерпнула чимало знань.
За деякий час після курсів молоду, завзяту та відповідальну лікарку призначили на посаду завідувачки терапевтичного відділення, у підпорядкування якої знаходилося до 80 працівників. Згодом до терапевтичного відділення приєднали неврологічне, тож і роботи, і відповідальності Мирославі Петрівні додалося чимало.
За роки роботи в здравниці довелося займатися не тільки лікувальною практикою. Зважаючи на те, що після 1986-го року з’явилася така категорія, як чорнобильці, то для них вимагали розробляти комплексне лікування та оздоровлення, задіюючи усі резерви здравниці. Разом зі знайомими професорами та лікарями зі Львова почала працювати над науковою статтею про вплив Чорнобиля на імунну систему людей, використовуючи досвід та аналізуючи показники здоров’я пацієнтів, які лікувалися в санаторії. Відібрали дві групи – дорослих та дітей, брали аналізи крові, обстежували їх, результати передавали до Львова у медичний інститут. Працювали над науковою роботою майже рік, а дослідження опублікували у багатьох профільних виданнях України.
“Шкода, що тоді санаторій переживав не найкращі часи, і роботу, яку могли б з успіхом продовжувати, довелося згорнути, – говорить Мирослава Петрівна. – Працювали і над дослідженнями мінеральної води з нашої свердловини, яку розробили ще під час директорування Ярослава Грицака. Зараз клінічні дослідження нашої мінеральної води проводить Одеський інститут курортології”.
Ще однією з методик оздоровлення, над якою працювала Мирослава Демчунь, були кишкове орошення та мікроклізми з використанням трав. У розмові лікарка каже, що ця процедура дещо недооцінена, проте вона дає чималий ефект у лікуванні багатьох хвороб шлунково-кишкового тракту.
Багато що із задумів за активної підтримки керівників санаторію та лікарів Мирославі Петрівні вдалося втілити в життя, дещо з об’єктивних причин – ні. Проте ніколи не жалкувала, що допізна затримувалася на роботі, допоки не огляне останнього пацієнта, що завжди відгукувалася на їхні прохання.
Із посади завідувачки відділення довелося піти, коли досягла віку заслуженого відпочинку. Але він – не для жінки, котра все своє трудове життя присвятила здоров’ю тисяч людей. Лікарка вищої категорії Мирослава Петрівна й досі працює терапевтом у здравниці, ділиться досвідом гастроентеролога із молоддю.
Активна жінка – не лише у здравниці, а й у громадському житті. У свій час була активним членом політичної партії «УНП», стала однією з ініціаторів та очільницею ОСББ жителів села Гаївка, активісткою, яка домагалася створення та будівництва у Шацьку української церкви КП.
“Я дуже люблю Україну, свою малу батьківщину та Шацький край, який уже за 40 років став мені рідним. Яким же було моє здивування та щира радість, коли на одному з концертів, що давав колектив із Радехова у «Лісовій пісні», мої земляки зі сцени подякували мені за роки роботи, а зал – аплодував. Розумієш, що своє життя недарма прожила. Маю численні нагороди та грамоти районного та обласного рівня, бо завжди все старалася робити для людей”, – каже жінка.
Тепер же подружжя Демчунів тішиться двома внуками – Олександрою та Іллею, творчими, талановитими, активними дітками, котрі вже змалку радують і батьків, і дідуся та бабусю своїми успіхами.
