21 жовтня у монастирі Городнього Ковельського району правилася служба на 40-й день після смерті митрополита Рівненського та Острозького Української православної церкви Варфоломія. Тут його знають не тільки як владику, а ще й як Віктора Ващука. У цьому селі він народився, тут заповів себе похоронити. Коли починала розмову з людьми про владику Варфоломія, казали: «Ми втратили батька». Воно й не дивно. Адже завдяки йому Городнє процвітає. Люди купують хати, зводять нові. Тут золотом виблискують на сонці куполи церков та побудованого владикою монастиря.
Про це пише Вісник+К.
Реставрував святині і привозив відомих артистів
У кінці 90-х минулого століття Городнє мало зовсім інший вигляд. Село занепадало. Колгоспні ферми розвалилися, цегляний завод закрився. Люди, не маючи роботи, стали виїжджати у пошуках кращої долі. Ті, хто залишався, спивалися. Віктору Ващуку, як у миру звали владику Варфоломія, було важко на все це дивитися. Хоч на початку 2000-х з Городнім його пов’язували тільки старенька хатина, з якої ніяк не хотіла переїздити на Рівненщину його мама, та спогади дитинства і юності, він використав усі свої заощадження й зв’язки, щоб відродити село. Бо тут, на цьому клаптику поліської землі, залишилось його серце і душа. Тепер куди не кинь оком – скрізь можна побачити результати його праці. Найперше – це дорога. Рівна, гладенька, як скло.
– Ми називаємо її «варфоломіївською», – розповідає наш гід по Городньому, вчитель історії місцевої школи Василь Загура. – Раніше проїхати з Куснища до Городнього ці сім кілометрів було дуже важко: яма на ямі. Варфоломій підключив свої зв’язки у Києві – тепер дорога, як у Європі!
Чи не на кожній вулиці села Василь Васильович показує нам пам’ятки, які залишив після себе владика. Першою його великою будовою у селі була капличка Іверської Божої Матері. Вона споруджена на місці уже не діючого з 1929 року сільського кладовища. На її освяченні у 2001-му був Блаженнійший митрополит Володимир.
На новому цвинтарі зведено каплицю Варфоломія і Варнави. Саме біля неї похоронили маму владики, а нещодавно і він знайшов тут свій останній спочинок.
Стараннями Варфоломія були відреставровані стара церква святого Луки, куди він ходив ще школярем, та пам’ятний хрест, споруджений місцевим поміщиком у 1820 році на честь перемоги над французькою армією. До речі, саме біля Городнього відбулася одна з битв росіян з наполеонівськими військами. Трепетно доглядають тут тисячолітній дуб – єдиного свідка, який залишився від величного панського села. По крупицях збирав владика його історію, відстежував долю людей. І все це вилилося у книгу «Село Городно». Потім він написав ще дві – «Рідна церква», «Рідна школа».
– А які свята ми влаштовували завдяки владиці! – з гордістю згадує Василь Загура. – Відзначали ювілеї і села, і школи – вона у нас одна з найстаріших на Волині, роботу почала ще у 1842 році. Неодноразово приїжджали Микола Гнатюк, Степан Гіга, Волинський народний хор.
Остання будова, яку встиг завершити владика Варфоломій – капличка Сергія Радонезького, зведена при в’їзді у село у 2017 році. Поруч – альтанки, де можна відпочити. Планував ще привезти саджанці коркових дубів. Не встиг.
– Якось владика розповів мені, що коли навчався у Московській духовній академії, на вокзалі до нього підійшла циганка: «Дай погадаю». Він категорично відмовився. Тоді вона йому сказала: «Не хочеш, то й не треба. Але знай, що помреш ти у 83 роки». І от він був упевнений, що доживе до цих літ і ще встигне багато зробити, – із сумом каже на його могилі Василь Васильович.
Священництво напророкувала прабабуся
Найвеличнішим спадком владики Варфоломія у Городньому, безперечно, є монастир. Він – його окраса та духовний центр. Важко повірити, що ще декілька років тому у самісінькому центрі села гуси по болоті ходили і стояли декілька напівзруйнованих будівель! Нині це місце не впізнати. У 2013-му тут відкрився жіночий монастир, де несуть послух шість монахинь. Тут діє недільна школа, у яку приїжджають дітки з навколишніх сіл, їдуть вінчатися молодята зі всієї округи. Сестра Лія привітно зустріла нас і розповіла про владику та його земні справи, показала сам монастир. Територія тут велика і доглянута. Скрізь – дерева, квіти, навіть є невеликий фонтанчик.
– З ним пов’язана дуже цікава історія. На відкриття монастиря прийшла жінка, у якої обличчя і руки були покриті пігментацією. Казала, що нічого не могла з цим вдіяти. І от коли правилася служба, а було це 6 червня, підійшла до фонтана і вмилася водою з нього. Після цього плями зникли. За кілька тижнів вона приїхала і замовила подячний молебень. Самі цьому дивуємося, бо водойма ж штучна! – усміхається сестра Лія. – Усі дерева, які ви тут бачите, владика насадив. Він сам підбирав їх, привозив, у нас навіть тюльпанове дерево росте.
Сам монастир почався зі зведення храму Олександра Невського. Як розповіла нам його послушниця, ще маленьким хлопчиком Варфоломій прочитав про його життя і подвиги. Вразило, як у юному віці він захистив землю від загарбників, а перед кончиною відрікся від влади і прийняв монашество. Тому і новозбудований храм, і монастир присвятив цьому святому.
– Дитинство нашого владики було дуже важким. Ріс без батька, з мамою і бабусею. У селі в 50-х повоєнних роках дуже важко було без чоловічої підтримки, – розповіла сестра Лія. – А долю хлопчика передбачила ще його прабабуся. Мілко, дід Варфоломія, у молодості любив погуляти. І якось мама йому сказала: «Я скоро помру, а ти довго не крутися – женися. У твоєму роду буде великий батюшка». Мілко, поховавши маму, одружився, і в нього народилася донька Софія, яка і стала мамою владики. Проте помер, коли їй було лише шість рочків.
Пророчий сон про своє покликання бачив і сам юний Віктор Ващук. Перед ним стояло багато взуття, і він став добирати собі чоботи. Якого не візьме – пари знайти не може. Коли прокинувся, розповів про це мамі. Вона й сказала сину, що він не одружиться. Віктор не повірив, бо у юності був гарним хлопцем, подобався дівчатам. Але доля склалася так, що насправді не мав сім’ї – пішов служити Богові і народу.
– Його шлях не був легким, але він пройшов його достойно. Серце своє залишив тут, на маленькій батьківщині. До владики зверталося дуже багато людей, і він нікому не відмовив. Кому допоміг порадою, кому грішми, кому молитвою. Уже після смерті Варфоломія місцевий хлопчина потрапив в аварію, був у тяжкому стані. І приснився йому наш владика, який сказав: «Тобі ще до нас рано. Ти повинен жити і трудитися на землі». Після цього йому стало легше, – розповіла про справжнє диво сестра Лія.
Владика Варфоломій не встиг завершити все, що задумав. Багато років він збирав експонати для музею. Величезна колекція займає два поверхи однієї з великих будівель монастиря. Тут – ікони, стародруки, картини і багато інших цікавих та цінних речей. Сестра Лія сказала, що уже скоро музей планують відкрити. Це стане ще одним даром владики рідному селу. У його задумах було ще спорудити у Городньому величезний собор. Уже й фундамент під нього залитий.
– Якщо є воля Божа, ми побачимо куполи цього храму, – смиренно каже сестра Лія. – Віримо, що владика й надалі опікуватиметься цим місцем та допомагатиме. Він тепер близько коло Господа, тож проситиме завершити справи, які не встиг у земному житті.
Біографічна довідка
Віктор Ващук народився 1 березня 1953 року у селі Городнє на Волині. Служив у Радянській армії, працював слюсарем у Ковельському вагонному депо. У 1975 році вступив до Одеської духовної семінарії, після закінчення якої навчався у Московській духовній академії. Далі був призначений настоятелем Спасо-Преображенського храму селища Стара Вижівка Волинської області. У березні 1989 року священник Віктор Ващук став секретарем Волинського єпархіального управління, у вересні отримав послух настоятеля Троїцького кафедрального собору Луцька, а 22 грудня того ж року прийняв чернечий послух з ім’ям Варфоломій. Через місяць був возведений у сан архімандрита. 24 лютого 1990-го хіротонізований у єпископа Волинського і Рівненського. У квітні того ж року відбувся поділ Волинсько-Рівненської єпархії на Волинську і Рівненську. Преосвященний Варфоломій залишився керувати Волинською єпархією з титулом єпископа Волинського і Луцького. У період з 1990-го по 1992 рік був ректором Волинської духовної семінарії. Рівненську кафедру очолював з 1995-го, у сан митрополита возведений у 2014-му.
Авторка: Наталка Слюсар
