Олег Батюк завжди вважав сім’ю фундаментом для формування особистісних моральних цінностей та професійних засад. Батьки, дружина, діти були та залишаються людьми, які підтримують, підказують, мотивують. Яким чином налагодити діалог поколінь? У чому секрет професійного успіху? Та за якими принципами будувати стосунки з людьми? Про це й не тільки – в розмові з президентом ГО «Міжнародна фундація науковців та освітян», кандидатом юридичних наук, доцент, професором, членом-кореспондентом Національної Академії наук вищої освіти України Олегом Батюком, – пише Т1.
– Олеже Володимировичу, основи формування особистості закладаються ще в дитинстві. Що заклали вам батьки у фундамент професійного росту?
– Я ріс у сім’ї, де тато – військовий, а мама – державний службовець. Тому в нас усе було, як я жартую, за статутом. Але батьки виховували мене в демократичному стилі, давали можливість розвиватися, не заставляли, а пропонували. І саме так я виховую вже власних сина та доньку.
– Що для майбутнього професійного успіху Ви отримали під час навчання у Львівському військовому ліцеї?
– Знову ж таки я дякую батькам за те, що дозволили мені, єдиній у сім’ї дитині, з 14 років залишити рідний дім і пройти «школу життя» в суворовському (як тоді називали) училищі. Адже саме там я навчився самодисципліни. Відтоді й дотепер у мене на першому місці «треба» й лише на другому – «хочу» або «не хочу». І саме це правило допомагає досягати мені тих цілей, які перед собою ставлю.
– Далі у Вас був стрімкий ріст – Академія внутрішніх справ, аспірантура ВНУ імені Лесі Українки, викладання на кафедрі кримінального права ВНУ.
– Ріст був. Але я б назвав його не стрімким, а поетапним, наполегливим, із подоланням труднощів. Але кожну перешкоду я вважаю плюсом. Бо вона змушує вийти із зони комфорту й активізувати свій потенціал.
– На якому з етапів свого життя Ви зрозуміли, що навчання і професійний ріст – це добре, але без сім’ї все воно втрачає сенс?
– Я це збагнув, коли навчався в аспірантурі. Саме тоді в бібліотеці познайомився з молодою красивою співробітницею Світланою. Відразу в нас виникла іскра симпатії. Ми почали постійно допомагали одне одному в навчанні. Адже моя майбутня обраниця заочно навчалася в аспірантурі в Києві. А згодом п’ятирічні стосунки увінчалися успішним шлюбом.
– Фактично освіта допомогла Вам знайти свою долю! А який вплив на Ваш саморозвиток мала сім’я?
– Спочатку батьки, а тепер – ще й дружина та діти були і лишаються опорою, а також стимулом розвиватися далі. Коли я завершив роботу у ВНУ та переїхав до міста Любліна працювати в Інституті науково-дослідному Люблінського науково-технічного парку, дружина, яка лишилася з дітьми в Луцьку, не те що не перечила – підтримувала й допомагала. Зі мною разом вона їздила до Польщі, аби також розвиватися (адже працювала на той час доцентом кафедри соціальної педагогіки ВНУ імені Лесі Українки).
– Чи відіграла дружина певну роль у появі ГО «Міжнародна фундація науковців та освітян», яку Ви ось уже три роки успішно очолюєте?
– Ідея створити цю громадську організацію виникла, коли ми з дружиною та нашою університетською коліжанкою сиділи в нас удома. «Дівчата, – кажу, – є ідея!» Виклав свої міркування. І того ж дня ми домовилися, що станемо співзасновниками Міжнародної фундації.
Крім того, на етапі розвитку громадської організації саме дружина наштовхнула мене на думку влітку 2019-го запровадити дистанційне навчання науковців та освітян (і що то був крок на випередження, довели карантинні обмеження), чим скористалося вже понад вісім тисяч освітян та науковців з усієї України, про що отримали відповідний сертифікат.
– Вашому синові 15, доньці 13 років. Діти допомагають Вам розвиватися як педагогу?
– Завдяки спілкуванню із сином я зрозумів, що успішний викладач той, який розуміє коло інтересів своїх студентів, для якого не чужий молодіжний сленг.
А завдяки доньці збагнув, що потрібно мати індивідуальний підхід до кожного студента, поважати його позицію та вибудовувати діалог не за розмежуванням «я професор, ти студент», а за партнерськими відносинами, де викладач готовий поділитися своїм досвідом, а студент – з цікавістю цей досвід перейняти.
– Якщо порівняти систему освіти країн ЄС та України, які, на Вашу думку, маємо переваги, а що варто було б видозмінити?
– Великим плюсом я вважаю обов’язкове відвідування студентами занять. У Європі ти хочеш – ходиш, не хочеш – не ходиш: головне, аби потім склав іспит. Тобто, ставиться акцент на самоосвіті. В Україні ж студента дисциплінують ходити на заняття. Особливо це потрібно на першому-другому курсах, коли людина ще не йде працювати за фахом. Адже після школи (у 17 – 18 років) особистість іще не сформована, вона не має чіткого бачення, як будувати майбутнє, який підхід до навчання застосовувати. А от уже методика засвоєння знань – це особисте рішення студента: чи він записує в зошит, чи вмикає диктофон, чи розраховує лише на запам’ятовування. У будь-якому випадку частина знань, отриманих на занятті, студентові відкладеться.
– Та що робити, коли студент фізично присутній на парі, а думками десь літає?
– Це вже клопіт викладача – подавати матеріал так, аби зацікавити молоде покоління. Якщо лектор стоїть за кафедрою і монотонно читає інформацію з конспекту, то така лекція дає снодійний ефект. А якщо ти ходиш поміж рядами, у ході розмови то даєш завдання загуглити якусь інформацію, то провокуєш студентів до дискусії, виникає живий діалог. Ось чому в мене, наприклад, студенти завжди активні.
– От Ви й дали відповідь на запитання щодо мінусів освітньої системи в України.
– Так, у нас досі лишаються стереотипи радянської доби щодо методики викладання. Змін, на мою думку, потребує і Болонська система оцінювання, від якої відмовилися більшість університетів Європи. Бо заставляти студента відповідати на парах, аби заробити мінімально необхідні бали, вважаю неправильним.
– Чим, на Вашу думку, мотивувати дітей та молодь хотіти навчатися?
– Мотивувати їх повинно саме життя. У тій самій Республіці Польщі, наприклад, невеликий відсоток школярів, які зі здобуттям середньої освіти вирішують одразу вступати до вишу. Натомість дуже високий поріг абітурієнтів віком 20 – 22 роки. Зазвичай вони обирають заочну форму навчання, аби отримати більше теоретичних знань для покращення того фаху, за яким уже працюють. От і вам і мотивація.
– А що робити зі школярами?
– Мотивувати їх можуть батьки. Тобто ми знову повертаємося до сімейних цінностей. Якщо тато з мамою бажають своїм дітям добра, вони повинні докласти максимум зусиль, аби дитина добре склала ЗНО, аби здобула перспективний фах. І йдеться не тільки й не стільки про вищу освіту. Адже ринок праці сьогодні гостро потребує фахівців робітничих напрямків, рівень оплати яких, зауважте, значно вищий, ніж у тих самих лікарів або вчителів.
– У жовтні – день освітянина. Що побажаєте рідним, друзям, колегам?
– Своїй дружині, яка є для мене і близькою людиною, і вірним другом, і мудрою колегою (адже працює завідувачкою кафедри соціальної роботи та педагогіки вищої школи ВНУ імені Лесі Українки), а також усім колегам, в тому числі членам Міжнародної фундації науковців та освітян (а це вчителі, доценти, професори різних навчальних закладів України), я бажаю насамперед здоров’я: як психологічного, так і фізичного. Хочу, аби в їхнім сім’ях панували мир, любов, злагода. А ще зичу добробуту. Бо хоча оплата праці освітян та науковців в Україні невисока, втім членам нашої Фундації ми допомагаємо улюблену справу зробити ще й гонорари виплачуємо.
– І Вас вітаю із професійним святом та зичу всіх гараздів!
– Щиро дякую за привітання.
Спілкувалася Оксана Бубенщикова