Уся багатовікова історія Нагірного Карабаху на Південному Кавказі протягом чималих років перебувала на межі суперечливих імперій.
Нагірний Карабах – регіон на Південному Кавказі, який після розпаду СРСР проголосив незалежність від Азербайджану. Утім, незалежність самопроголошеної Нагірно-Карабахської республіки (НКР) не визнає жодна країна.
Переговорний процес, спрямований на пошук мирного вирішення конфлікту, ведеться під егідою Мінської групи ОБСЄ, співголовами якої є Росія, Франція і США.
Конфлікт між Азербайджаном, з одного боку, і Вірменією та армією самопроголошеної НКР, яку підтримує Єреван, – з іншого боку, загострився влітку 2020 року. В кінці вересня в регіоні почалися масштабні військові дії.
На початку листопада прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян, а також президенти Азербайджану і Росії Ільхам Алієв і Володимир Путін підписали заяву про повне припинення вогню і всіх військових дій в Нагірному Карабаху з 10 листопада.
Угода передбачає, що підрозділи ЗС Азербайджану і Вірменії зупиняються на займаних позиціях. Уздовж лінії зіткнення в Нагірному Карабасі і вздовж коридору, що з’єднує Карабах з Вірменією, будуть розгорнуті російські миротворці, транспортне сполучення в регіоні контролюватиме Прикордонна служба ФСБ Росії.
Утім, восени 2020 року Арцах вкотре потрапив у центр жорстокої політичної боротьби: Азербайджан і Вірменія звинувачують одне одного у масштабному загостренні конфлікту після припинення бойових дій у 90-х роках.
З кінця вересня минулого року розпочалася фаза військових дій. Та на відміну від попередніх спалахів насильства в регіоні після 1994 року, там вже тривала повномасштабна війна із застосуванням різних видів озброєнь, включно важких. Обидві країни запровадили воєнний стан і оголосили про мобілізацію.
Як правило, особливо переймалися цим ті, хто відчув жорстокий вогонь війни ще під час першого Карабаського конфлікту, що відбувався у 1988 – 1994 роках.
На полях Карабаської війни загинули десятки людей, серед них жінки, чоловіки, і діти. Вони могли б жити, любити, навчати, але вони віддали своє життя за рідну Батьківщину.
Війна – це страшно, це лихо для кожної сім’ї, для кожної людини. Врятуватися від війни неможливо, особливо тоді, коли ти ще зовсім юнак.
Волинянин Ярослав Ланевич із села Терешківці Горохівського району був одним із тих юнаків, якого після недовготривалої армійської служби відправили в центр запеклої гірської етнічної сутички.
Чи пам’ятаєте свою першу думку чи відчуття коли дізналися що Ви потрапите на лоно пекельної війни?
Мені тоді було всього лише 20. Відразу по закінченню навчання у Львівському залізничному ПТУ, був мобілізований солдатом у Прибалтійський військовий округ. Згодом, пів року служби в Литовському селищі Гайжюнай.
А ось місяці, проведені в горах між двома ворогуючими народами стали неминучою вічністю.
“Понад тридцять тисяч мирних жителів загинуло з обох сторін. Більше мільйона біженців. Нагірний Карабах – це втілення величезної трагедії, розрухи, хвороб, спалених скуйовджених будинків”, – пригадує Ярослав Іванович.
Що найтяжче було під час служби?
Як правило, із прибалтійського міста Гайжюнай армійців відправили транспортним літаком. А тоді, у грудні, при піднятті на висоту, військове комплектування примерзло до повітряного судна, що вже говорити про хлопців. Та на жаль, солдатам не звикати до таких казусів і незручностей, які стали свого роду вишколом для виживання в надскладних умовах.
Прибули в місто Гяндже (Кіровабад), яке за радянських часів було промисловим і культурним центром Азербайджану. Після початку конфлікту навколо Нагірного Карабаху (21 листопада 1988 року) в місті були спроби влаштувати вірменські погроми, які були попереджені зусиллями військовослужбовців та правоохорнців. У результаті напруженої міжетнічної атмосфери, вірменське населення було витіснене з міста.
Які умови існували під час проходження військової служби на теренах Південного Кавказу?
Варто зазначити, що обидві сторони конфлікту часто демонстрували своє незадоволення присутністю частин армії, яка впливала на перебіг бойових дій. Місцеві жителі блокували машини з продуктами, одягом, зброєю. Ярослав Іванович добре пам’ятає, як був підпалений харчоблок, а їм доводилося шукати їжу в польових умовах. В гірській місцевості, в якій розбили табір із наметів, часто зустрічалися отруйні змії, скорпіони та павуки-фаланги.
Звісно, у подібних умовах, відрізаних від цивілізованого світу, нікому не хотілося стати ще й жертвою отруйних укусів цих моторошних створінь. Та за словами чоловіка, ніяк не це викликало найбільший страх і смуток.
Безкінечним осадом в душі багатьох солдатів, які воювали на території Карабаху залишилося те, що вони не отримали навіть посвідчення учасника бойових дій. До того ж, під час розпаду СРСР в 1991 році білорусів, узбеків та солдатів інших національностей відразу повернули додому із зони бойових дій, а наших українців – лише з часом. Через своє запитання й обурення до старшого за званням «Чому нас не повертають додому на Україну й чиїм наказам тепер ми підпорядковуємось?» Ярослав Ланевич потрапив ще й на двотижневу гаупвахту.
Молоді солдати були покинуті на чужій війні. Безглуздій, затяжній, нерозв’язаній. Додому в рідне село Терешківці Ярослав повернувся лише в травні 1992 року.
«Болить від того, як подумаю скільки загинуло людей і скільки сімей залишилися без дому. Тим паче, коли почув новини про другий Карабаський конфлікт, засмутився двічі – від того, що я знаю, яке це пекло, і від того, що таке ж пекло ще з 2014 року не закінчується й на Україні», – говорить Ярослав Ланевич.
Яке було у Вас життя після повернення на рідну землю?
Після звільнення від військових обов’язків солдати отримали ви плату російськими рублями. Утім, зароблені 5000 рублів знецінилися через купони разового використання, які запровадив уряд України в умовах кризи, з метою перешкодити вивезенню товарів за межі республіки. Вони випускалися протягом жовтня 1990 – грудня 1991 років. Ці картки споживача можна було обміняти на товари першої необхідності, тому я обміняв їх тоді на ящик горілки й мішок цукру, які повіз продавати в сусідню Білорусію. Зізнаюсь, іншого виходу не було, потрібно було отримати бодай якісь кошти, хоча їх вистачало лише на спортивний костюм, кросівки й шкіряну куртку.
Колись для амбіційного наполегливого юнака, який завжди і в усьому хотів справедливості, багато чого було незрозуміло у сучасному світі. Він дедалі почав викарбовувати усвідомлене доросле життя далеко від дому, в гарячій точці, цінуваючи кожен день.
До слова, частенько Ярославу Ланевичу снився страшний сон про пережиті реалії. Незважаючи на трагічний досвід, все ж він став мужнім чоловіком. Згодом зустрів кохану жінку Мирославу. Також має люблячого сина та улюблену доньку. І досі пан Ярослав згадує, справжні пережитки минулого.
Нині, коханій дружині й дорослим дітям Роману й Наталі розповідає здебільшого про службу в армії, навчання в парашутній школі у Львові. Коли рідні запитують про Карабах, несміло розповідає лише те, як ростуть гранат й хурма на Кавказі, про незабутній досі їхній смак плодів.
А ще, як усі мешканці України, чоловік бажає жити в мирі й щоб війна на Донбасі врешті – решт припинилася.
