У Луцьку діє волонтерський проєкт «Військова пошта». Його учасники збирають кошти на потреби армії, а куплені речі завозять на передову.
Назву придумали кілька місяців тому, хоч допомагають воїнам із початку повномасштабної війни.
«Доставляємо посилки туди, куди не доїжджає «Нова пошта», – кажуть про себе волонтери.
Сотні передач, тисячі кілометрів у дорозі, і не менше за ліком – особливих історій з фронту – це все про «Військову пошту».
Про свою діяльність волонтери розповіли «Першому».
Назва допомагає… зекономити час у дорозі
«Військова пошта» їздить по всій лінії фронту. Наближається максимально близько до зони, де ведуться активні бої, за 2/5/20 кілометрів.
Відправлення – практично щотижня. Перед цим волонтери аналізують потреби військових. Відсіюють сумнівні прохання або ті, які не можуть виконати (наприклад, якщо треба «Джавеліни»). Збирають кошти.
Закуповують найнеобхідніше в межах своїх ресурсів. Укомплектовують бус, щоб не їхав напівпорожній, і вирушають у дорогу.
У проєкті задіяні з десяток людей. Усі – водії. Крім того, хтось допомагає донатами, дехто шукає речі за кордоном, на когось лягає логістика.
Об’єднує всіх одна мета: забезпечити воїнів необхідним і зробити умови служби комфортнішими.
«Кістяк» команди – це Павло Цапюк, Олександр Смолярчук, Роман Ковальчук, Віктор Бехнюк, Сергій Семенюк, Олександр Баранчук.
Павло Цапюк задіяний практично в усіх процесах – складає маршрут: де переночувати, де зробити ремонт, де щось забрати чи викупити.
«Коли у нас у Дніпрі зламалась машина, я знайшов іншу. У мене багато знайомств і підвішений язик, – сміється. – Не можу тратити час просто так. Бачу людину – знайомлюсь. І питаю, чим людина може бути корисна».
Він же й придумав назву «Військова пошта».
«Ми їхали на схід. Я спав у вантажному відсіку буса. Нас зупинили на черговому блокпості, щоб перевірити документи. Мене збудили. Почалась оця вся метушня. Після цього я запропонував: «Хлопці, нам треба якось назватися, щоб нас запам’ятовували». Тоді виникла назва «Військова пошта». Це було півтора місяці тому. А їздимо ми з весни. Хоча здається, що вже кілька років», – розповідає Павло.
Це дійсно спрацювало. Чергові на блокпостах уже рідше перевіряють документи, коли бачать на автівці назву.
Це дозволяє зекономити кілька годин часу на кожній поїздці, бо не потрібно щоразу пояснювати, куди хлопці прямують. А в Луцьку Павла Цапюка впізнають і тоді, коли їде не на брендованому авто.
«Все починалося з того, що ми збирали допомогу для сусідів та родичів. З кожною поїздкою коло знайомих збільшується. Відповідно, й зростає кількість прохань допомогти. Ми намагаємось вести діалог винятково з тими, кого знаємо. Кожен волонтер, залежно від своїх контактів і впізнаваності, може залучити якісь гроші. Тут – запити, тут – можливості, і ми це балансуємо», – розповідає Павло Цапюк.
Іноді доводиться залізати в мінус на 150-200 тисяч гривень, щоб придбати необхідну річ. Пізніше витрати перекриваються внесками людей.
Найчастіше возять на схід теплі речі, харчі, які довго не псуються, засоби гігієни, ліки, тепловізори, запчастини до машин. Останнім часом додалися буржуйки. Іноді щось передають інші волонтери. Також хлопці приганяли на передову автомобілі.
Військові, які перебувають в окопах, не мають змоги помитися чи прати одяг. Тому дуже затребувані вологі серветки, білизна, шкарпетки.
Найцікавіше – ночувати у військових
Волонтер і підприємець Олександр Смолярчук займається пошуком за кордоном амуніції та різних гаджетів. Допомагає з початку війни. Не раз їздив на схід.
«У прифронтових містах і селах обстріли постійні й дуже гучні, але ми їх не бачимо. Пригадую: були в якомусь селі. Десь далеко було чутно вибухи. Я відразу за бронежилет, каску – одягаюсь. А хлопці сміються: «Та то гримить». В іншому селі я рахував частоту вибухів – по три за хвилину, – пригадує Олександр. – Людям там дуже важко. Є маленькі діти, які кожен день чують війну».
Разом з тим малеча завжди радо зустрічає волонтерів. Ще б пак: ті пригощають солодощами.
Діти, зі слів Олександра, заряджені на перемогу і дуже підтримують Україну. Кажуть, що «ми переможемо росію й уб’ємо її».
Волонтери зазвичай не звертають нікуди з дороги, адже там можуть бути міни. Якось бачили у полі ракету, яка не вибухнула. Там росла пшениця. Комбайн обмолов зерно довкола ракети, а вона так і залишилась.
«Військова пошта» може їздити цілодобово. Кожні дві години змінюється водій. У них уже багато знайомих з’явилося на маршруті, в яких зупиняються на ніч. Проте найбільше люблять ночувати у військових. Такі зустрічі завжди цікаві, адже можна почути багато розповідей про війну.
«Приїхали якось до хлопців. Повечеряли. Лягли. Хотіли зарядити телефони. Приліт – і світла нема. Вже нічого не зарядиш, – пригадує Олександр Смолярчук. – Зазвичай прокидаємося без будильників. Будять вибухи».
Ще солдати смачно готують. Наприклад, на Херсонщині волонтерів пригощали борщем із барана.
У військових волонтери просять сувеніри. Вже зібрали цілу експозицію, яку представили у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, щоб нагадати людям, що війна триває.
Серед речей є зокрема сухпайки армії рф, ящик з-під патронів, двері вертольота, тубуси від ракет, гільзи від «зенітки», шолом загиблого російського солдата, набої, кришки від реактивної системи залпового вогню, частини від «Урагану», «Граду», «Смерчу».
Ще мають отримати документи, бойовий журнал та форму російських солдатів.
Одну гільзу від ракети знайшли самі на території тракторного заводу на Харківщині.
«Коли їхав вперше, то страшно стало, як минули Дніпро. Ми їхали у Запорізьку область. Тоді росіяни захоплювали нові села. Ми не знали, де сьогодні стоять українці, а де окупанти. Я боявся натрапити на ворога. Російською взагалі не вмію говорити, мене б одразу застрелили. А далі почалося – хочеться їздити частіше, з кожним виїздом потрапити все далі й далі. Крім допомоги, ганяюсь за емоціями. Кожному раджу поїхати і пережити ці моменти», – каже Олександр.
З його слів, звідти приїжджаєш іншою людиною. Після поїздок хочеться ще більше допомагати ЗСУ, бо є усвідомлення, яку ціну платять українці за свою свободу.
Поїздка в госпіталь перевернула уявлення про війну
Серед волонтерів – Роман Ковальчук, керівник спортивного клубу козацьких бойових мистецтв «Герць», директор музею-скансену в Рокинях.
Він фінансово підтримував проєкт, залучав батьків дітей, які тренуються в нього. Разом вони скерували на допомогу ЗСУ 120 тисяч гривень, з них на «Військову пошту» понад – 13 тисяч гривень.
«Наразі найкраще, що я можу робити, – це тренувати, волонтерити і працювати», – розповідав Роман після першого місяця повномасштабного вторгнення.
У якийсь момент він вирішив також поїхати у зону бойових дій. Хотів побачити війну на власні очі, щоб доносити цю інформацію людям, із якими спілкується і на яких має вплив.
Роман бував на сході, коли розпочалась антитерористична операція. Мав уявлення, куди їде і з чим може стикнутися.
Однак масштаб бойових дій зараз більший, тож перша поїздка, яка завершилася нещодавно, його неабияк вразила.
«Розумів, що там небезпечно і що можу й не повернутися. Як кожна людина, переживав. Але там я зрозумів, що замало працюю ради перемоги. Захотілося волонтерити більше», – ділиться Роман Ковальчук.
Емоції від побаченого були різні. З позитиву – коли бачив добре споряджені бригади, які звільняють нові території.
Негативні враження залишилися після відвідин військових частин, які не мали забезпечення.
Та найбільше Романа вразив візит у військовий госпіталь. Він з іншими волонтерами тоді привіз медикаменти.
Майже годину хлопці викладали їх, фотографували для звіту. Цей процес кілька разів переривався, бо привозили поранених військових.
«Завезли одного пораненого, за ним ще одного, потім ще… Медики сказали, що їм доводилося працювати ще інтенсивніше, коли протягом доби кожні п’ять хвилин доставляли солдатів із пораненнями. Коли бачиш людей, які стікають кров’ю і стогнуть від болю, це перевертає розуміння про війну. Одна справа це чути, а інша – побачити на власні очі», – розповідає Роман Ковальчук.
Повернувшись додому, він сказав Павлу Цапюку: «Я з вами буду працювати до перемоги. Щоб ми перемогли швидко, якісно і з найменшими втратами».
Бонус для волонтерів – коли солдати влаштовують «екскурсію». Показують, як риють окопи та укріплюються позиції, дозволяють покористуватися тепловізорами та приладами нічного бачення, розповідають про різні види зброї.
Одного разу дозволили запустити двигун реактивної системи залпового вогню і показали, як все працює. Це вразило.
Також військові розповідають, що у росіян погано з координатами, але вони накривають великі території «Смерчами». Коли ракета вилітає і розривається у повітрі, то виходить багато маленьких снарядів, які розлітаються на 40 гектарів. Від моменту вибуху є 30 секунд, щоб сховатися.
Також воїни попереджають, якщо в якусь частину дороги стріляв «Град». Він розкидає міни-пелюстки. Якщо наїхати колесом, можна підірватися.
«Коли спілкуєшся з військовими, то радієш, що вони на своєму місці. Вони й захищають країну, і випробовують зброю, і ремонтують її. Не кожен може це робити», – зауважує Роман.
Ціль – зробити «Військову пошту» масштабнішою
Павло Цапюк поділився, що хоче, аби більше надійних волонтерів об’єдналися під брендом «Військова пошта».
«Наша ціль – зробити потужний проєкт, у якому є десятки автомобілів, які постійно забезпечують усе, що треба на фронт. Хочемо, щоб була глобальна довіра військових та поліції до «Військової пошти», але це приходить із часом. Для цього ми обдумуємо кожен наш крок, починаючи від аналізу, що ми веземо, і закінчуючи тим, які фото та відео викладати, а які ні», – каже Павло.
Крім того, є задум запустити проєкт із ремонту автомобілів, які зламалися на фронті.
«Там або ремонт поганий, або черга велика, або на сєпарів якихось натрапляєш, які не хочуть ремонтувати. Потрібно кудись везти машини. Ми ж хочемо організувати майстерню в Дніпрі, залучивши місцевих хлопців», – каже Павло Цапюк.
Зараз триває створення громадської організації «Військова пошта». Це дозволить співпрацювати з благодійними фондами й об’єднати зусилля з іншими волонтерами.
«Є багато фондів і кожен тягне на себе покривало. Натомість краще об’єднуватися, щоб разом діяти потужніше», – наголосив Роман Ковальчук. – Я в цій ніші хочу працювати. Довіряю Павлу Цапюку на 100 %. Знаю, що кошти у «Військовій пошті» витрачають прозоро і все куплене доїжджає до отримувачів».
Текст: Наталя Хвесик
Фото з архіву «Військової пошти»
