Польський лікар, який рятував українців у найзапекліші дні відвідав Горохів

“Україна – ​дуже спокійна держава. Спершу я просто спостерігав здалеку за тим, що у вас коїть росія, й не міг зрозуміти, чому вона напала. Врешті прийняв рішення: взяти відпустку, приїхати сюди й бути корисним. На війні медиків завжди не вистачає”, – ​розповідав щиро, наче ми вже давно були знайомі. Спілкуватися з Павелом нам допомагали Олександр та Ігор Магурчаки. ​

За професією Павел – ​парамедик. Його останнє місце роботи до поїздки в Україну було в Англії. Щоб дістатися в Україну, звернувся до друга-волонтера з Плоцька Пшемика Цибульського. Знав, що він із перших днів війни доставляє в одне з волинських містечок допомогу від своєї громади. Щоправда, до того, як потрапити у Горохів, Павел два дні з українсько-польського кордону супроводжував у госпіталі Польщі важко поранених українських військовослужбовців.

Ніколи не забуде, як із українськими медиками шукав містян у підвалах і під завалами. Діставав і живих, і мертвих, військових і цивільних.

У Горохові, каже, його тепло зустріли, зокрема міський голова Віктор Годик, його перший заступник Олексій Гайдук, відомий на Волині лікар-анестезіолог Володимир Мельник і брати-волонтери Олександр та Ігор Магурчаки. З усіма ними спілкувався чи не щодня, відколи, ризикуючи життям, рятував українців.

Просився у Київ, що саме потерпав від ворожих обстрілів і руйнацій, то Олексій Гайдук зателефонував знайомим волонтерам у Білу Церкву. Вони відвезли Павела в столицю, в Михайлівський Золотоверхий собор, де його так само тепло зустрів син старшого декана Горохівського благочиння Волинської єпархії Православної церкви України, настоятеля Свято-Вознесенського храму в місті Горохові отця Андрія Сидора — ​Іван, священник трапезного храму Софії Київської, і взяв над ним шефство. ​А потому Павел Ноховіч допомагав жителям Ірпеня.

Ніколи не забуде, як із українськими медиками шукав містян у підвалах і під завалами. Діставав і живих, і мертвих, військових і цивільних. Згодом оселився в госпіталі, так було зручніше рятувати людей.

Запитую, що розповість полякам про війну в Україні?

“Рашисти бомбили Ірпінь постійно. Здавалося, що в місті ніколи не вщухне осколковий дощ. Як стріляли, то не зважали, по кому цілять: по цивільних чи медиках, по дорослих чи дітях. На наших очах спалахували автівки й розсипалися будинки, а стогін людей, здавалося, був інколи сильнішим від вибухів. У Європі по телевізору не показують навіть половини тих жахіть, які коять в Україні російські солдати”, — ​пригадував зі смутком те, що пережив.

Довіку не забуде, як колегаукраїнець після складної операції вийшов на сходи покурити. В ту мить на подвір’ї госпіталю розірвався снаряд. Один із осколків вцілив чоловікові в горло. На жаль, врятувати його не вдалося.

 

 

А ще Павел завдячує життям водієві карети швидкої допомоги, з яким шукав поранених бійців на місцях запеклих боїв. Від чергового шквалу обстрілів він упав на землю, а шофер прикрив його своїм тілом. Дістав важке поранення, але залишився живий.

До слова, хоробрий поляк щиро дякував лікарю Володимирові Мельнику, який подарував йому каску, котру у тому пеклі він фактично не знімав із голови.

По закінченні відпустки Павел Ноховіч поїхав додому. За те, що зробив для України, йому міцно тиснули руку його нові друзі-горохівчани, а Віктор Годик вручив на згадку символічний подарунок — український ​тризуб.

Павел казав, що прощається з українцями ненадовго. Він поговорить зі своїм закордонним керівником, щоб той відкомандирував його в один із госпіталів Харкова. Чекає звідти телефонного дзвінка, бо вже й у цьому місті-герої має надійних друзів. Таких, яким є сам, якою зарекомендувала себе перед Україною його батьківщина — Польща. А ще він мріє зустріти з нами перемогу, а з такими друзями все буде Україна!

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.