Для України волонтер має особливє значення, адже з початком російської військової агресії, волонтерська діяльність неабияк допомагає втримати позиції наших мужніх захисників. Як відомо, у Луцьку досить багато волонтерських організацій, які займаються збором коштів і допомогою для інвалідів, безробітних, дітей-сиріт, бездомних тварин і військових.
Сьогодні ми поспілкувались з відомою волинською волонтеркою Вікторією Павлощук, в минулому (Коляда) про важливість цієї діяльності, її постійні ризики та рішучі виклики.
Як відомо, Ви активно допомагаєте бійцям. Як саме розпочався Ваш особистий шлях до волонтерства?
Моє волонтерство розпочалося у 2014 році. Вочевидь, з початком наступу, коли усі масово йшли на війну. До слова, чимало моїх близьких та друзів відчули смак війни.
На жаль, саме в той час армія не була цілком підготовлена і потребувала фінансової підтримки.
Відтак, саме тоді натхнення мені надавали люди.
Вважаю, що до 2014 року, на теренах Україні люди жили самі по собі, займаючись власними справами. Згодом сталася страшна біда – а з нею революція і війна.
Зізнаюсь, я ніколи не була патріоткою, вигукуючи гасло: «Слава Україні». Проте, нині, коли я проходжу повз, мені відповідають у слід «Героям слава», оскільки на моїй спині зображене патріотичне татуювання зі смисловим навантаженням.
Я сама родом зі cела Зміїнець, що неподалік Луцька. Варто зазначити, що спільно з громадою, на чолі з головою ГО «Військові капелани Волині», протоієреєм Михайлом Бучаком обєднав небайдужих людей, які надавали найнеобхідніше: від захисного шолому піскоструминника Ківер-1 до харчових продуктів. Для мене Михайло Бучак – взірець справжнього духовника наставника.
Насправді, в той час кожна сім’я переймалася долями бійців. Це був обов’язок допомагати солдатам. Пригадую, як захисники йшли воювати у капцях, не маючи безпечного взуття.
Тим паче, я власноруч на Центральному ринку закуповувала великі партії німецьких берців та форми, які згодом відправляла на полігон. До слова, саме тоді розпочалася справжня кривава війна.
Відтоді, мабуть почалося моє волотерство.
Згодом, я стала супроводжуючою у колони «ВАНТАЖ – 200». Я твердо переконана, що кожного бійця я провела почесно у останню путь.
Наша задача полягає мати якомога більше колон і машин, аби вкотре висвітлювати громадянам що війна триває, а з нею – гинують юнаки. Відтак, необхідно відштовхувати людську байдужість, яка нині є.
Зустрічати тіла захисників, справа не з жіночих. Як Вам вдається керувати власними емоціями?Зізнаюсь, за роки війни я вперше і востаннє плакала у 2014 році, коли привезли тіло близької людини. Я чудово усвідомлюю, у чому полягає моя присутність на подібному супроводі. Звісно, ми пережили усіляке: мама билася головою об труну сина, жінка кричала, і діти сполохано споглядали поховання власного батька…
Утім, постає питання: «а якщо ми всі почнемо плакати і кричати, то що буде далі?”..
На мій погляд, повинен бути порядок. Я завжди наголошую, що ми гідно мусимо зустріти учасника АТО, закарбовуючи пам’ять про нього назавжди.
Пригадую, на похоронах відомого волинського біця Олега Твердохліба, приїхала на похорони з Києва мати старшого сержанта батальйону “Айдару” Андрія Абалмасова – пані Тамара. В той трагічний день, вона плачучи промовила: «Не забувайте наших синів, бо допоки живе пам’ять – живе людина». Визнаю, до цих слів я «прикипіла». Адже захисник покидає усе: власну родину, працю, домівку, друзів, матір… І йде захищати чужу матір і державу.
Безсумнівно, найболючіша для мене тема – війна. Я ніколи не дозволю нарікати на військового, країну і президента.
Нещодавно у соцмережі Facebook, Ви опублікувати допис, який відразу став нашумівшим і викликав чимало реакцій. Як Ви ставитесь до критики?
Я не скажу, що мені байдуже. Утім, можу подекуди поскандалити. Тим паче, наголошую людям, які мене осуджують, що нехай вони зроблять частину повсякденної праці, що виконую я, та нехай відмовляться від того, від чого мені довелося.
Останній пост був про те, що деякі чинновники надали критику мені і моєму чоловіку щодо позиціії Володимира Зеленського. Я вкотре наголошую, що це – мій гарант. Перш за все, його обрала переважна кількість виборців. Я твердо переконана, що він не прийшов до шляху влади через пролиту кров. Тим паче, я не бачила жодних підкупів, як це відбувалося раніше.
Звісно, у кожного своя думка.
Що на Вашу думку не вистачає Україні та її мешканцям?
Людяності, порядності і взаєморозуміння.
Зауважу, що 2014 рік був для мене неабияким прикладом. Колись, перед кожним захисником пересічні схиляли голови, а сьогодні одна мова: «Привезли ВАНТАЖ – 200», ну і що, адже він був на контракті….»
Вочевидь, у перші роки війни люди боялися, а нині – розслабилися та ставляться байдуже.
Чи повпливала пандемія коронавірусу на волотерство?
Так, адже у багатьох з’явилося безгрошів’я.
Як поєднала Вас доля зі знаним волонтером Сергієм Добродомовим, якого усі знають, як «ДЄД Волинь»?
Нас поєднало волонтерство. Це людина, якій я вірю, як самій собі. Крім цього, він здатен заїхати у саме «пекло війни», задля допомоги бійцям. Крім цього, ми маємо схожі характери. Ми наслідуємо одну ціль – волонтерські справи.
Варто зазначити, що Сергій Добродомов має неабиякий авторитет серед військових та інших мешканців Волині. До слова, практично увесь автопарк Сходу волонтерських машин утримує саме він. Він також переймається за ремонт транспортних засобів, які рушають на інший бік України.
Назвіть Ваші сильні сторони?
Буваю черствою, проте мені це імпонує. Адже коли трапляється критична ситуація, я намагаюсь тримати себе в руках. Крім цього, я декілька разів подумаю, як правильно зробити.
Вірність. Перш за все, я вірна собі та близьким. Крім цього, не боюся говорити істину прямісінько в очі людині. І звісно ж, обожнюю тварин.
Я ніколи не говорю пафосно, що я волонтер, як це роблять чимало людей. Адже подарована торбинка з яблуками, та ідентифікування себе, як «волонтера» – це ще не прояв щирого благодійництва. Зізнаюсь, мені соромно отримувати нагороди. Нам допомагають чимало небайдужих, і ми за це висловлюємо величезну подяку.
Волонтерство – це покликання чи вибір?
Вибір. Вочевидь, ти обираєш: жити лінійно, не переймаючись ні за що, чи працювати на благо держави та народу.
Чи немає розчарування у волонтерській роботі, у волонтерському русі?
Мене розчаровує те, що у волонтерстві є ті, які боряться за авторитет. Не можу стерпіти, коли хтось привласнює чужі заслуги.
Якось почула чутку, що я нібито збираю колег – волонтерів на Північному ринку задля авторитету чи реклами власного магазину. Це мене неабияк обурило.
Вважаю, що це – втілення людської заздрості. Робіть більше – і тоді отримаєте достатньо поваги, адже голосно кричати про свої «одноразові благородні вчинки» може кожен.
Певна річ, багато хто мене осуджував, що я повідомляла ЗМІ про злободенні події. Таким чином, я намагалася закликати якомога більше небайдужих громадян.
Я не є мільйонеркою. Я – звичайна людина, яка колись втратила чимало, зокрема власний бізнес. Утім, я ніколи не хизуюся фотографіями у соцмережах, підкреслюючи волотерство.
До слова, спільно з юною волонтеркою Анастасією Рудик недноразово допомогали стареньким.
Як відомо, окрім допомоги бійцям, Ви піклуєтесь про пенсіонерів. Якої допомоги потребують люди похилого віку найбільше?
Я частенько відвідую стареньку в селі Купичів Турійського району. До слова, пенсіонерка виховує сина, який має рак на 4 стадії. Я твердо переконана, що подібні люди потребують значної допомоги. Крім цього, моя знайома теж долучилася до допомоги, подарувавши холодильник, адже старенька жила понад 12 років без повсякденних умов для існування. Відтак, від мене отримав по заслугах й староста села Купичів за байдужість до односельчанки.
Я працюю на ринку, і щодня спостерігаю за зубожілими людьми. Тому я ніколи не ображу беззахисного пенсіонера, поклавши у торбинку декілька стиглих смачних фруктів.
Нам мій погляд, якщо людина одинока, то пенсії вистачає лише на ліки.
Подекуди, надаю допомогу людям, які хворіють на алкоголізм. Звісно, існує чимало стереотипів щодо людей, які мають подібну залежність. На мій погляд, це добрі люди, які колись дала слабину, адже «такими» не народжуються.
Особисто я, не вживаю алкоголь. Але це мені не заважає допомогати тим, хто не може відмовитися від чарки. Насправді, мені шкода подібних людей.
У інтерв’ю Ви зазначали, що тісно співпрацюєте з відомим соціальним проєктом «Говорить Україна», який транслюється на каналі «Україна». Розкажіть детальніше про це.
Так. Я знайома з багатьма журналістами, які слідкують за моєю діяльністю. Тим паче, медійники неодноразово наголошують на тому, що готові висвітлити певні значущі ситуації, які виникають на Волині.
Побажання волинянам?
Перш за все, хочу висловити подяку, хто підтримує нашу волонтерську діяльність. Варто зауважити, що допомагаючи іншим, ми робимо щасливішими дітей, бабусь, бійців.
Зичу волинянам бути не байдужими, адже ніхто не знає, що нас очікує завтра.
АНАСТАСІЯ НІКОЛАЄВА
