Відійшла у вічність колишній працівник Волинського краєзнавчого музею Олександра Нагорна.
Про це повідомила лучанка Лариса Гриб, пише Волинь 24.
«Світла пам’ять. Відійшла у вічність відомий краєзнавець, музейник, хороша людина Олександра Нагорна», – йдеться у повідомленні.
У статті «Про себе і своїх колег» у науковому збірнику «Волинський музей. Історія і сучасність», що вийшов друком у 2014 році, Олександра Нагорна писала:
«Працівником Волинського краєзнавчого музею я стала 4 лютого 1964 року. Недовго я працювала у відділі природи, а згодом була переведена у відділ історії радянського періоду. В 1964 році я стажувалась на базі Львівського історичного музею. Мережа музейних закладів Волині щорічно розширювалась. Тому, з метою кращої координації роботи музеїв і музейних кімнат, в 1969 році створюється методичний відділ, який я очолила. За участь у спорудженні Кортеліського меморіального комплексу я була нагороджена грамотою обкому КП України в числі інших працівників…
У другій половині 80-х років минулого століття активізувався процес переосмислення подій історії країни. Це були так звані «білі плями» історії, які потребували об’єктивного висвітлення у музейній експозиції.
Працювала в обласному державному архіві. Моя участь у чисельних учнівських краєзнавчих конференціях, де я вела секцію «З попелу забуття», дала можливість пізнати глибше замовчувані радянською історіографією теми: «Сталінські репресії», «Голодомор 30-х років», «Діяльність УПА на теренах Волині».
Запам’ятався мені зліт колишніх вояків УПА з нагоди відзначення 50-річчя формування УПА в жовтні 1942 року. З’їхались представники з різних країн світу. Обслуговувала під час зльоту групу з Канади. Під час щоденного спілкування з колишніми вояками УПА зібрала численні матеріали, які стали надбанням музейних експозицій та пересувної фотовиставки на задану тему.
У перші роки проголошення незалежності України йшла посилена робота із перебудови музеїв: Рожищенського і Любомльського краєзнавчих, Іваничівського і Берестечківського історичних, де об’єктивно висвітлювалась історія краю. Разом із Олександром Петровичем Вернидубовим створювали нові музейні заклади: Лаврівський історичний при середній школі, Ратнівський історичний при сільському Будинку культури.
Цікавою для мене була робота зі створення своєрідного музею Олени Левчанівської, росіянки за походженням, великої патріотки України по духу. Музей розміщувався при Линівській середній школі Локачинського району, де був колишній маєток сім’ї Олени Левчанівської. До роботи над організацією масового заходу на базі новоствореного музею долучилась і Лариса Василівна Гриб. Створення цього музею нам трьом запам’яталось надовго, коли під час чергової поїздки в с. Линів легкова машина перевернулась у кювет, і ми ледь вибрались з неї, мало не ставши жертвами аварії.
Нововолинськ був єдиним містом, де не було музейного закладу, хоча робота зі створення музею була започаткована з кінця 70-х років. У мене були архівні напрацювання з історії Нововолинська. І лише за роки Незалежності України в кінці 90-х років у Нововолинську було відкрито історичний музей.
Приходив досвід, вдосконалювався професіоналізм під час участі у створенні музейних закладів: музею історії Луцького державного університету і музейної кімнати козацької Слави при берестечківській середній школі. У співпраці з Вернидубовим побудувала музей історії освіти на Волині, що згодом став переможцем огляду-конкурсу серед шкільних музейних закладів.
Вивчення і дослідження маловідомих сторінок історії краю – основне завдання краєзнавців та науковців музею другої половини 80-х років минулого століття. Ця тема стала для мене близькою саме тоді, коли я знайомилась із дослідженням життєвого шляху нашого земляка, уродженця с. Човниці Ківерцівського району Михайла Пилиповича Кравчука, що було представлено на обласній краєзнавчій конференції. Зібрані та класифіковані родиною матеріали стали основою нововідкритої музейної кімнати, а з 2001 року – нововідкритого музею славетного земляка при середній школі. Музей Михайла Пилиповича Кравчука я створювала з особливою відповідальністю і пошаною до цієї величної постаті. Сьогодні Михайло Пилипович через роки повернувся у рідне село. Він у серцях і пам’яті вдячних односельчан. Свідченням такої любові і пошани є музей його імені та пам’ятник в центрі села поруч зі школою. Музей М. П. Кравчука був завершальним у моїй роботі над побудовою нових експозицій».
