За всіх часів військові були і залишаються шанованими в суспільстві, адже саме вони у найважчі для країни часи першими стають на захист рідної землі, боронять її від ворожої навали, пише Надія Роденко для “Нової доби”.
Маневичанин Віктор Тимчук мужньо захищає незалежність нашої держави на Покровському напрямку. Простий, скромний чоловік, але сьогодні – справжній воїн, яким може пишатися Україна. Молодшому сержанту Віктору Тимчуку надали кілька тижнів відпустки для реабілітації. Саме під час цієї перерви мені випала нагода поспілкуватися з ним.
Віктор народився 11 жовтня 1974 року. Саме тоді, коли осінь повністю вступає у свої права, коли повітря насичене запахом палого листя. Урожаї вже зібрано, а літні клопоти залишилися десь позаду. Така пора року – трохи похмура, часом задимлена… Чи то тому, що з літом розпрощалися, чи, можливо, свій відбиток на кожну людину накладає життя в умовах воєнного стану.
Спілкуючись із Віктором, я відзначила головні риси його характеру: простоту і скромність, щирість і людяність, виваженість і стриманість, працьовитість і відповідальність, доброту та сердечність.
Усе його дитинство і юність пройшли в рідних Маневичах. Ще змалку він проявляв турботу про старших у родині. У вісім років залишився без матері, а згодом – і без батька. Виховувався з бабусею Соломією та тітками Любов’ю і Вірою.
Згадки про родину для нього й сьогодні тривожні та щемливі. Тому, перебуваючи у відпустці, Віктор знайшов час, щоб відвідати могили рідних, вклонитися, постояти, подумати, згадати. Це, звичайно, дуже особисте і сокровенне. Те, що потрібно, аби заспокоїти солдатську душу. Адже після короткого відпочинку та реабілітації – знову на війну.
Закінчивши одинадцять класів Маневицької школи № 1, Віктор був призваний на строкову військову службу. Це були 1992-1994 роки. Військові навички здобував у навчальному центрі в Бердичеві, а далі служив у танковій частині в Славуті. Освоював танки Т-72 та Т-64. Після завершення служби отримав звання молодшого сержанта, був командиром танка.
Після строкової служби Віктор повернувся до рідних Маневич. Вступив до ПТУ, де здобув спеціальність столяра. А далі треба було працювати, щоб забезпечувати себе в житті. Із роботою в Маневичах було непросто, тому подався до Луцька.
Хату на ключ – і до праці. Школа, служба, професія, а далі – трудитися. Так складався його життєвий шлях.
Однак війна безжально, без церемоній руйнує людські плани. У 2025 році Віктора мобілізували до ЗСУ, до батальйону особливого призначення «Свобода» Національної гвардії України. Його позивний «Тьома» є похідним від прізвища Тимчук.
Бойових виходів у нього стільки, що й не порахувати. Часто ходив по лезу бритви, ворожі кулі свистіли над головою, але щоразу виходив із бою і дякував Богу, командиру та побратимам.
На перших порах, пригадує Віктор, від страху тремтіли руки, ледь тримав автомат. Адже цілком зрозуміло, що страх присутній у кожного, особливо на початку.
Віктор зазначає важливу деталь: «Наші командири постійно приділяють увагу щодо боєздатності та витривалості бійців, збереженню їхнього життя. Підготовче навчання, яке ми проходили на навчальному полігоні, було побудоване так, щоб навчити нас умінням і навичкам, необхідним воїну: впевненості, витривалості, військовій професійності».
У кожного воїна є свій оберіг. Запитала про це і у Віктора. Відповідь була однозначною – молитва.
Молитву дала Віктору жінка на ім’я Марія з Луцька. А найбільше гріє його душу донька, яку він давно не бачив, бо вона перебуває за кордоном, у Польщі. Та на телефоні у Віктора є фото його кровинки – Ангеліни. За словами Віктора, у його службі на фронті є і заслуга його прекрасної доньки, яка в усьому підтримує батька. У ній він бачить свій надійний тил.
Шлюб Віктора розпався, однак стосунки із колишньою дружиною залишилися нормальними. Він постійно спілкується і з нею, і з донькою. Проблем не було раніше – немає їх і сьогодні. Так легше жити, спокійніше на душі, а тривоги швидше відходять.
Варто зазначити, що позиція, на якій сьогодні несе службу Віктор, стримує ворога на підступах до Покровська.
Один із виходів на позицію на Донеччині тривав для нього та його побратима аж 120 днів. Не в бліндажі, а в глибокій ямі. Це – чотири місяці. Вони вдвох потрапили в оточення.
Хлопці перебували на позиції у надзвичайно складних умовах. Трималися на сухпайках, які їм доставляли дронами. Щогодини підтримували зв’язок через рацію. Навіть їжу, скинуту з дрона, було небезпечно забирати, адже постійні обстріли не давали змоги зробити це вчасно. Але вони трималися.
Коли через туман, сніг та несприятливу для роботи ворожих дронів погоду надійшла команда виходити, до визначеного місця хлопці йшли по снігу близько 40 кілометрів, постійно перебуваючи під загрозою ворожих обстрілів.
Змогли вийти з небезпечної зони неушкодженими, хоча повернулися змарнілими, геть виснаженими (на фото).
Після виходу дали про себе знати хвороби. У Віктора підкосилися ноги. Саме тому зараз він проходить реабілітацію.
Я запитала, хто ж той побратим, із яким Віктор витримав таке випробування?
– Це Сергій Большедворський. Він молодший від мене на два роки. Родом із Дніпра, але разом із сім’єю мешкав у Кривому Розі. До війни працював будівельником. Позивний у нього «Дворик» – також походить від прізвища. Ми одночасно мобілізувалися, скрізь були разом і на цій позиції в оточенні теж були вдвох. Зараз, як і я, він на реабілітації під Києвом.
Мені вдалося поспілкуватися і з «Двориком». Питання було одне: «Що скажете про побратима «Тьому»?»
Відповідь конкретна і зрозуміла: «Надійний. З таким можна йти в розвідку!».
Віктор запевняє, що захищатиме рідну землю доти, доки в цьому буде потреба. І сподівається, що Перемога буде за Україною.
Соколики наші, найсильніші, наймудріші, найкращі, незрівнянні! Шана і нескінченна повага нашим воїнам. Велика подяка усім, хто нас захищає. Здоров’я вам, сили та витримки. Повертайтеся живими – на вас чекаємо.
1 жовтня 2026 року – День захисників і захисниць України та День українського козацтва. Молитвою, добрим словом згадаймо Героїв, які боролися і віддали життя за долю України та наше майбутнє. Господь відкрив перед ними двері раю, бо пішли вони на небо нескореними…
Ми віримо, що незабаром усе скінчиться: воїни повернуться додому, відбудуються села та міста, відновиться економіка, настане тиша, спокій і мир. Бо кожен із нас молиться по-своєму, але молиться і вірить у щасливе майбутнє.
Надія РОДЕНКО,
