У морського піхотинця Сергія Кубая із села Чорниж на тілі біля серця татуювання «Вірний завжди». І ці слова – не просто напис. Це його життя, його вибір, його правда. Він був звичайним трудівником. Та коли прийшла велика війна, не зміг залишитися осторонь. Пішов добровольцем на фронт, служив у 36-ій бригаді морської піхоти і мав позивний Бабай. Пройшов пекло, отримав важке поранення, вижив. І… знову рветься на війну.
ДОГЛЕДІВ МАМУ І ПІШОВ ВОЮВАТИ
Ми сидимо в його дворі. Повітря пахне землею та свіжою кавою. Сергій говорить просто, без пафосу. – Мені у житті пощастило з учителями. У нас були грамотні та людяні педагоги, – починає нашу розмову 44-річний ветеран і запалює цигарку. – Мама працювала в школі технічкою. Нас у сім’ї було п’ятеро дітей: три брати і дві сестри. Батько навчив ремеслу – мурувати печі. Змалку звик до праці.
У Луцькому технічному училищі № 2 здобув професію маляра-штукатура. Тоді якраз починали використовувати сучасні будівельні технології і Сергій опанував роботу з гіпсокартоном. У комунальному підприємстві «Луцьктепло» працював муляром, обмуровував котли вогнетривкою цеглою. У 1999-му році через проблеми зі здоров’ям, ревматизм і гастрит, його не призвали в українську армію, то обурювався: «Що я, каліка? Хочу служити». Але медики визнали юнака непридатним, хоча життя розпорядилося по-своєму: довелося і послужити, і повоювати.
– У 2022 році розпочалася велика війна, і я пішов у військкомат, – пригадує Сергій. – Там подивилися мою медичну карту і не взяли, але я не здався, і таки потрапив на фронт. До смерті догледів безпорадну маму, продав кобилу і в кінці 2022-го пішов на службу. Після курсу базової загальновійськової підготовки потрапив у 36-ту бригаду морської піхоти. Бойове хрещення проходив під Покровськом. Разом з хлопцями виходили на роботу. Ми окопи не копали й позиції не тримали, а займалися зачисткою. Після нас заходили десантно-штурмові підрозділи, – пояснює воїн особливості своєї служби, яку називає роботою. – Ідеш на роботу й боїшся, але треба перебороти страх. Не всі можуть його подолати. Боятися не гріх, гріх – зрадити своїх, тому, коли рухаєшся вперед, упевнений, не на 100, а на 200 відсотків, що тебе прикриють побратими, які на війні стали рідними людьми. У нас була бойова група з цікавими позивними: я, старший, Бабай, разом зі мною воювали Вампір, Удав і Глюк. Хлопці жартували, що зібралася вся нечисть бити кацапів. Сміялися, щоб не зійти з розуму.
ЗАПАХ СМЕРТІ
Сергій пригадує, як виконували одне важливе завдання на Донецькому напрямку – треба було знищити склад фосфорних снарядів, якими москалі обстрілювали наші позиції. Група йшла чотири доби до того сховища – за 60 кілометрів від Донецького аеропорту. Коли підірвали ту базу, то гриб був такий величезний, як після ядерного вибуху.
– Ніколи не забуду запаху смерті, – продовжує свої спогади морський піхотинець і на мить замовкає. – Треба було захопити й підірвати «желєзку» (залізничну колію – авт.). Проти нас воювали вагнерівці, і воювали запекло. Їх тоді стільки поклали там, що живі москалі бруствер зробили з трупів своїх бійців. Неможливо забути запах мертвої людської плоті, що розкладається на сонці. Мені здавалося, що ніколи не відмиюся від того нудотно-солодкого запаху, який в’їдається в тіло і проникає в душу. Ворога ми відтіснили, зайняли «желєзку» й передали десантникам. Вся земля навколо була встелена тілами окупантів. Їх там стільки залишилося, як грибів у нашому лісі.
Біля села Кринки на Херсонському напрямку Сергій Кубай отримав важке поранення. На лівому березі Дніпра морські піхотинці тримали плацдарм. Бабай виходив з човна, коли його у воді вдарило вибуховою хвилею. У той момент був у броніку. Ударною хвилею порвало плитоноску, і більше жодних зовнішніх слідів.
– Всередині все боліло страшенно, а зовні цілий, – розповідає мій співрозмовник. – Та коли пізніше в госпіталі зробили рентген, то стало видно, що потрощені ребра, пошкоджена печінка, підшлункова та селезінка. Тоді ще намагався триматися і воювати. Опам’ятався у лікарні в Баштанці. Медики показують каску, а в ній застряг осколок. Шолом врятував життя, а голову зашили. З того часу 21 лютого у мене другий день народження, бо вижив.
На фронті, коли поряд смерть, особливі стосунки з Богом. Чому побратима вбили, а я залишився живим? Чому? Хто це може пояснити? – задає він питання, на яке немає відповіді.
– Лежав у госпіталі після того поранення, було дуже погано, – продовжує згадувати Сергій. – Просто нестерпний біль. Там я сам до себе постійно говорив уголос: «Мої хлопці всі зараз на небі, а я тут мучуся, чого мене Господь не забрав?». У палаті зі мною був старший чоловік, якого привезли із Запорізького напрямку, і він пояснив дуже просто: «Ти ще повинен щось зробити у цьому житті. Ти ще чогось не завершив». І ці слова старого воїна допомогли мені не менше, ніж лікарі. Завжди Богові молюся і дякую, що живий, ходжу по землі своїми ногами, знову прокидаюся зранку і бачу цей світ.
ЧИТАЄ КНИГИ ПРО ПОВСТАНЦІВ
Він повернувся додому страшенно скаліченим, пересувався на милицях, казали, що не виживе, але воїн помаленьку викарабкався. На військово-лікарській комісії дали першу групу інвалідності – довічно.
– Мені такі діагнози написали – аж страшно читати, але я ще хочу повоювати, – не перестає дивувати воїн Бабай. – Спробував повернутися на службу, звертався в різні бригади, то пропонували тилову посаду діловода, але відмовився, хочу на фронт. Мотивація дуже проста – бо ми українці. У мене двоє дітей: син Денис і дочка Уляна, яких треба захищати. Не хочу, щоб тут була Буча, бо коли москалі прийдуть, то в кожному волинському містечку буде Буча.
Пригадав один моторошний епізод, коли стояли в селі під Херсоном. До них прийшли два діди й кажуть, що в посадці прикопані закатовані кацапами місцеві люди. Бійці допомогли їх відкопати. Маленька дівчинка серед трупів упізнала свою маму та братика. Як та дитина ридала, як вона кричала!.. То був крик, який розривав небо, і серце також. Сергій до смерті не забуде ту дівчинку. Дехто йому каже, що піде воювати, коли росіяни сюди прийдуть.
– Коли вони прийдуть сюди, то ти будеш смердючі «портянки» їм прати, а твою жінку будуть буряти ґвалтувати. Доводиться чути, що нехай воюють депутати, поліцейські та багатії. Відразу хочу відповісти: є на фронті і депутати, і поліцейські, і мільйонери. Не йдеш сам, то хоча б мовчи. Наша земля багата патріотами. Я давав присягу Україні перед Богом. У мене на тілі біля серця татуювання «Вірний завжди», а це значить – до останнього подиху, до смерті, – Сергій не говорить красиво, а говорить правду.
Чоловік ніби повернувся до мирного життя: перебудував батьківську хату, тримає кролів і гусей, але війна не відпускає. Під час нашої розмови до Сергія приїхав конем друг позичити борони.
– Зараз читаю біографію Василя Стуса, – продовжує Бабай. – Оце унікальна і незламна постать в Україні! Нам пощастило, що маємо такого поета. Подібні люди – це духовна сила України. Найбільше люблю літературу про повстанців, які завзято боролися проти москалів. Моя душа радіє, що у Чорнижі тепер є українська церква.
Кость ГАРБАРЧУК,
газета «Вісник+К»
На фото: морський піхотинець Сергій КУБАЙ, воїн із позивним Бабай
