Волинянин Віталій Тимофєєв — майстер спорту України з кікбоксингу WAKO, тренував дітей. У 2015-му потрапив у військо за мобілізацією, служив у 14-й механізованій бригаді.
Після звільнення у запас повернувся до тренерської роботи, але у перший день повномасштабної війни пішов у військкомат добровольцем, розповіла Суспільному його дружина Інна Тимофеєва.
Віталій був командиром роти вогневої підтримки Ковельського батальйону, воював на Донеччині у складі волинської тероборони. Загинув на фронті під час бою.
У шлюбі Інна прожила з Віталієм 30 років, народили двох доньок. Пригадує, що з чоловіком познайомилася випадково на дні народженні подруги в Одесі. Обоє були студентами.
“Починає знайомитися, каже: “Я — Віталій”. Думаю, мені дуже подобається цей Віталій. Зразу запав в душу. За пару місяців ми почали зустрічатися, через рік — одружилися”, — розповідає Інна Тимофеєва.
Після закінчення інституту пара переїхала в Ковель. Віталій постановив собі: тут буде виховувати чемпіонів. На базі Дитячо-юнацької спортивної школи відкрив безоплатну секцію кікбоксингу.
Коли надійшла повістка, він пішов служити.
“Діти зібрали підписи, щоб не забирали тренера. Але він сказав: “Я не можу не піти, бо я їх виховував як патріотів, як справжніх чоловіків”. Рік і чотири місяці він був в АТО”, — каже дружина.
Його колега, тренер Віктор Данилюк каже: Віталій був надзвичайною людиною і хорошим другом.
“Після смерті батька замінив мені його, а також став батьком кікбоксингу на Волині. Зараз ми продовжуємо його справу. Віталіка учні зараз також воюють. На жаль, є і загиблі учні”, — зауважує Віктор Данилюк.
Інна Тимофєєва додає, коли Віталій звільнився з війська у запас, тримав у коморі рюкзак з амуніцією на випадок, якщо знову доведеться піти на війну. 24 лютого 2022 року, він написав заяву на звільнення і повернувся на службу. Перший час займався навчанням військових.
“У Серебрянський ліс їх тоді направили, вони там майже рік були, контролювали фронт. За той час жодного метра росіяни не пройшли. Йому дуже подобалася військова справа”, — каже вдова.
Було тривожно і страшно за чоловіка, розповідає Інна, але розуміла, що нічого змінити не зможе.
“Чесно, якби він залишився вдома, я б його не поважала. Я зараз дуже погано сприймаю чоловіків, які вдома, хай як вони помагають. І не через те, що він помер, а вони живуть, ні. Ну, їх треба міняти”, — пояснює Інна Тимофєєва.
Щоб позбутися постійної напруги, жінка організувала будівництво будинку. Переймалася, що чоловік ніколи не побачить їхнього дому. Однак після його побудови Віталій приїхав у десятиденну поїздку у нове житло.
Сталося це за тиждень до його смерті. Вдова пригадує, що кожну втрату у війську проживав як власну.
“Він за своїх хлопців був горою. Коли приїхав додому, сказав: “Я хочу зустрітися з вдовами, розказати, як воювали їхні чоловіки, як загинули, попросити в них пробачення””, — додає вона.
Про те, що чоловіка не стало, сказали близькі й родичі.
“Знайома пише: “Інна, йдуть найкращі”. Думаю: ти про що? А вона раз і стерла повідомлення. Дзвонить дружина брата: “Прийми співчуття”. Починаю кричати на неї. Йду до мами, знайомі гукають. Кажу: “Мовчіть, нічого мені не кажіть””, — розповідає жінка.
Згодом подзвонив учень Віталія, підтвердив втрату. Сім’я отримала сповіщення, що він зниклий безвісти, бо не могли забрати тіло з поля бою. Три тижні дружина сподівалася, що це помилка, але коли її запросили й показали відео з дронів, зрозуміла, що це правда.
“Мені з Одеського моргу подзвонили слідчі, що знайшли його тіло за ДНК. І саме Одеса, його улюблене місто, де ми вчилися, познайомилися, народили доньку. Понад рік він був у морзі”, — каже вона.
Тоді, додає Інна, прийняла ситуацію, що чоловік загинув, і молилася, щоб забрати його тіло і поховати.
“Я пам’ятаю останню розмову, як він їхав звідси. Я йому зізналася в коханні й така рада, що це сказала. Не знаю, чого я це зробила і чого не робила все наше сімейне життя”, — пригадує вона.
Після війни подружжя планувало поїхати на відпочинок у Мадейру. Інна полетіла туди сама і записала йому відео: “Коханий, дивися, це твоя мрія”.
Зі залу спортивної школи, де викладав Віталій, дружина воїна забрала його особисті речі: свисток і секундомір.
“Рюкзак Віталіка — унікальний. Тут його щоденники, зошити, де писав плани на день, статут. Тут все підкреслено, людина працювала. Він казав, що це Біблія військових”, — каже Інна Тимофєєва.
Зберігає усі його хрести й нагороди. Зауважує, найбільше він мріяв про “Заслуженого тренера України”. Його спортсмену присвоїли посмертно.
На поличці з його речами залишила місце для “Золотої зірки”. Інна написала петицію до президента України про присвоєння чоловікові звання Героя України, але наразі немає й половини підписів. Жінка прагне, аби його старання і праця як військового були достойно оцінені, бо це останнє, що можна для нього зробити.
