Війна приносить втрати та ламає людські долі. Ділить життя на “до” та “після”. І особливо важко знайти пріоритети у цьому “після”, якщо у тебе забирають найдорожче – кохану людину, господаря в домі та батька для дітей. Це ще одна історія з циклу “Війна змінила їхні долі!”.
Про це цдеться на сайті Рожищенської міської ради.
Рожищанка Олена Новосад стала вдовою, коли носила під серцем другу дитину. Народження майбутнього синочка з нетерпінням чекав військовослужбовець 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Олександр Новосад. Та не судилося. Хлопчик народився за чотири дні після загибелі батька-Героя.
Після повномасштабного вторгнення Олександр Новосад добровольцем став на захист України. Вчителя історії за професією побратими нарекли позивним Історик. Олександр Новосад був щирим патріотом та мотивованим бійцем. Він був переконаний: маємо зберегти незалежність України та відвоювати мирне майбутнє для своїх дітей, бо іншого шляху в українців нема.
– Десять щасливих років ми прожили з Сашою у шлюбі. З пів слова розуміли один одного, працювали і мріяли про затишне сімейне гніздечко. Ми разом їздили на заробітки за кордон, аби придбати власну оселю, – згадує Олена Новосад. – Після народження донечки Насті Саша працював у Польщі вже сам. Нам вдалося придбати будинок, який ми хотіли перебудувати та облаштувати для своєї сім’ї. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік теж був на заробітках. Але повернувся і пішов у військкомат. “Що я дітям скажу, якщо не захищатиму рідну землю? “- так пояснював своє рішення.
Олександр Новосад був щирою та надійною людиною, відповідальний за кожне слово та прийняте рішення, з виваженою життєвою позицією. За це й поважали його побратими.
Сім’я та Україна – це два вектори його любові, два найголовніші життєві пріоритети. Люблячий чоловік та батько бачив майбутнє своєї сім’ї лише на рідній землі, у вільній та мирній Україні.
Герой пройшов військовими дорогами Донеччини, у боях під Опитним був важко поранений. Лікувався, переніс кілька операцій, але після недовготривалої реабілітації у Волинському обласному госпіталі ветеранів війни знову став у стрій.
– Саша рвався до своїх хлопців, бо знав, як їм нелегко. В цей час вони були вже на Харківщині. Перед його від’їздом ми домовилися, що він приїде на пологи. Сашко мріяв першим взяти сина на руки, – розповідає молода вдова.
Середина вересня 2022-го. Бої за Куп’янськ. Підрозділ Олександра Новосада був в епіцентрі кривавого протистояння. Але вистояли, закріпилися. Наступальна операція тривала. Українські війська звільняли село за селом. Бої велися жорстокі. 26 вересня Олександр Новосад прийняв свій останній бій поблизу селища Дворічна на Харківщині.
– Та страшна звістка розбила моє серце. Я кричала, плакала і не вірила. Цей стан важко передати словами. Коли одне життя ти носиш під серцем, а інше – втрачаєш. Дні до поховання я була ніби в тумані. Та й саме поховання я добре не пам’ятаю.
Біль від усвідомлення втрати особливо відчувався, коли взяла сина на руки, коли виписували з пологового. Хоча мене підтримали родичі, місцева влада, волонтери, та не про таке ми мріяли з чоловіком.
За словами Олени Новосад, після повернення з пологового родичі огорнули її турботою, намагалися підтримати і словами, і справами. За це вона їм безмежно вдячна. Але бували моменти, коли тиша у їхній квартирі ставала занадто гучною, пульсуючи у мозку нестерпною фразою – він ніколи не повернеться.
– Після загибелі чоловіка мені здавалося, що я ніколи не повернуся в реальне життя. Жила спогадами, ніби кінострічка пробігали перед очима прожиті моменти, серце рвалося на шматки від усвідомлення, що нічого уже не повернеться. І лише турбота про маленького Ромчика, шкільні завдання з Настею, яка стала першокласницею, відволікали від сумних думок. А ще з кожним днем все чіткіше розуміла, що потрібно вчитися розраховувати лише на власні сили, – розповідає Олена В’ячеславівна.
Втрата коханої людини – це біль, який залишається у серці назавжди, з ним потрібно навчитися жити.
Коли синочок трохи підріс, Олена поставила собі відповідальне завдання – втілити в життя їх спільну з Олександром мрію – відремонтувати та обладнати для дітей придбаний будинок.
– Цим я зараз живу, це я хочу реалізувати в пам’ять про чоловіка, – говорить Олена Новосад. – І хоч війна забрала у мене Сашу, я дякую долі, що він у мене був. Сильний, відповідальний, коханий чоловік, з яким я відчувала себе щасливою.
Старша донька Олександра Новосада Настя знає і розуміє, що тато загинув. Маленькому Ромчику вже минуло три роки, для нього тато – на небі.
– Коли діти підростуть, я розповім їм усе, що знаю, про загибель їхнього батька. Я впевнена, вони будуть ним гордитися. А поки що намагаюся бути їм і за тата, і за маму, – говорить Олена Новосад.
Нелегка вдовина доля. Всю гіркоту якої може зрозуміти лише той, у кого війна відібрала половину серця…
