55-річний нацгвардієць із Колок Юрій Харчук чотири місяці тримав передові позиції на Покровському напрямку. За цей час він тричі був за крок від смерті, але вистояв разом із побратимами, зупиняючи ворога там, де вирішувалася доля фронту. А у цей час його вдома чекала дружина Наталія. Чекала, рахуючи дні й ночі, зберігаючи в серці найцінніше – кохання і надію, пише Юлія Музика “Нова доба”.
Вже понад десять років колківчанин Юрій Харчук перебуває на військовій службі. За його плечима – оборона Сєвєродонецька, Вуглегірська, Дебальцевого, Курахового, Костянтинівки, Маріуполя, Покровська та бої в інших гарячих точках. У середині липня минулого року чоловік заступив на позиції на Покровському напрямку, залишити які зміг лише в середині листопада – через 125 днів безперервного спротиву ворогу.
«55 років – це не про вік. Це про витривалість, характер і воїнський дух. Військовослужбовець підрозділу РОП БОП військової частини 3045 НГУ з позивним “71-й” 125 днів тримав оборону на передових позиціях. Без відпочинку, без заміни, під постійним вогнем. Попри свій вік, він стояв там, де багато хто не витримує. Стояв і виконував завдання, зупиняючи противника та знищуючи кожну спробу прориву. Його служба стала прикладом непохитності для всього підрозділу. Його витримка – це сила, що тримає фронт. Його шлях – це честь, яку неможливо виміряти. Повага тим, хто боровся й вистояв. Повага тим, хто віддав свої сили й життя за нашу землю. Слава Україні! Слава Героям!» – написав тоді командир воїна Вадим Федоренко, дякуючи нацгвардійцю за надлюдську стійкість і мужність.
Юрій Харчук у минулому – правоохоронець. Нині ж – один із тих титанів, які бережуть Україну. Він людина скромна і неохоче говорить про пережите. Лише зізнається, що за ці 125 днів тричі був за крок від смерті.
«Там не думаєш про страх. Думаєш про побратимів і про те, що за твоєю спиною – дім, діти, Україна. Якщо відійдеш ти – зайде ворог. А цього допустити не можна», – каже наш захисник, додаючи, що війна дронів страшніша за будь-яку іншу.
Ворожі дрони не давали бійцям жодної хвилини безпеки. Оборону тримали втрьох: колківчанин, хлопець із Донецька та колумбієць, який не знав жодного слова українською. Спілкувалися з ним за можливості через перекладач. Боєприпаси й продовольство їм доставляли дронами.
Його спогади про війну переплетені з виснаженням, втратами, зневірою й надією, а ще – з безмежною любов’ю до найрідніших: дружини Наталії, її 14-річної доньки Євангеліни від першого шлюбу, для якої він уже десять років є дбайливим татом, та восьмирічного сина Михайлика. Ідучи на війну, він сказав коханій: «Ми мусимо вистояти, щоб наші діти жили краще». Нещодавно родина, яка не бачила чоловіка й батька сім місяців, нарешті дочекалася його у відпустку.
«Колись ми просто жили – сварилися через дрібниці, сміялися до сліз, планували поїздку до Карпат, працювали кожен у своїй сфері, – ділиться дружина воїна Наталія Харчук. – Тепер навчилися цінувати те, що колись здавалося звичним, повідомлення “Я живий” і коротку телефонну розмову серед ночі.
Пам’ятаю день, коли чоловік ішов на війну. Було тихо – навіть надто. Він складав речі в рюкзак упевнено, адже робив це вже сотні разів, а я намагалася не показати, як боляче стискається серце. Він усміхнувся – ніби хотів заспокоїти мене, а не себе. “Все буде добре, прорвемося”, – сказав і обійняв. Ці слова я повторюю собі щодня, коли небо здається важким, а новини – нестерпними».
За роки Юрієвої служби в родині сталося багато – народився син, були важкі втрати батьків, загубилися друзі, стерлися колишні кордони. Наталія Харчук, викладачка української мови та літератури Колківського ЦПО, з болем розповідає:
«Одні з найважчих його спогадів – зачистки будинків. Згадуючи про це, він плакав і казав: “Я витягував з-під руїн дитячі тільця – цілі й розірвані… десь лежала маленька ніжка, а десь…”. Розкидані тіла побратимів і ворогів… Серце розривається від цих слів.
Мої бабуся й дідусь, які пережили Другу світову, голод і злидні, все життя повторювали: “Хоч би не було війни…”. Коли вона увірвалася в нашу родину й у мільйони інших, я зрозуміла, наскільки це страшно – жити в постійній невизначеності».
Повномасштабне вторгнення застало сім’ю зненацька.
«Пам’ятаю, як чоловік збирався на чергову ротацію, і пролунали слова: “Вставай, війна почалася”, – згадує його дружина. – Він одразу поїхав до обласного центру. Згодом зізнався – вони чекали на ворожий десант, у повній бойовій готовності… Усі ті жахи він носить у собі».
Поки чоловік на війні, серце пані Наталії не знає спокою:
«Ми живемо в постійному стресі. Молитва – як оберіг. Чоловік не раз казав, що на війні в Бога починає вірити навіть невіруючий… Найстрашніше – повідомляти воїнам про втрату близьких, побратимів».
Та попри це вона впевнена у тому, що все буде добре:
«Ми дочекаємося наших захисників – тих, хто сьогодні стоїть між нами й темрявою. Настане день, коли замовкне зброя, і над полями вільно літатимуть птахи, а в оселях знову лунатиме дитячий сміх. Ми обіймемо своїх воїнів, і кожна жінка скаже крізь сльози: “Ти вдома… Ми вистояли”.
Бо світло завжди перемагає морок. Бо любов сильніша за страх. Бо Україна – це ми. І ми пам’ятатимемо кожного, хто пройшов крізь вогонь заради неї. І всього кілька слів подяки за такого чоловіка – справжнього воїна й захисника – зігрівають серце великою гордістю й любов’ю.
І прийде час, коли один скаже: “Слава Україні!”, а мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”. І тоді ми зрозуміємо – Перемога настала».
Юрій Харчук і надалі в строю. А на нього чекають ті, заради кого він тримав позиції 125 днів – кохана дружина, родина, дім і Україна, яку наш Герой захищає вже понад десятиліття.
Юлія МУЗИКА
На фото з архіву сім’ї ХАРЧУКІВ: вручення нагороди за 125-денне тримання оборони на передових позиціях
