Андрій Соломін – лучанин, учасник АТО, офіцер 100 окремої механізованої бригади, ветеран війни. У квітні 2024 року він отримав поранення, внаслідок якого втратив обидві ноги.
Суспільному захисник розповів про свій бойовий шлях і те, як вчиться жити з ампутацією. Ветеран каже: чекає протезування і хоче навчитися керувати дронами.
Бойовий шлях ветерана
“Для мене війна чітко почалася після Волновахи, коли ми були на Рівненському полігоні і привезли хлопців. Це перші втрати. Ми тоді стояли в строю і ми кричали гасла: “Слава Україні”, “Героям слава”. Я почув плач матерів і я зрозумів, що це війна”, — говорить Андрій Соломін.
В АТО Андрій був влітку 2014 року, служив у підрозділі ремонтно-відновлювального батальйону. Каже: ремонтували техніку, їздили на виїзди в Докучаївськ, в Мар’їнку. Після участі в АТО багато малював, вийшла ціла серія картин “Парадокси війни”.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Андрій потрапив до лав 100 бригади, побував на навчанні за кордоном, на Донбас поїхав воювати як командир.
“Я хотів берегти життя. Я знаю, що таке бути солдатом. Я не міг по-іншому. Я так само боявся, як вони, але мені не можна було показувати страх, — каже ветеран. — Мені треба було запалювати серця і показувати власним прикладом, що так можна робити“.
На Донбасі спершу воював у Серебрянському лісі, згодом його роту перекинули під Очеретине. (В березні 2024 року 100 бригада територіальної оборони стала 100 окремою механізованою бригадою — ред.).
“Щоб змінити формат бригади з “тереошної” на механізовану, потрібно було вивести її в тил, доукомплектувати зброєю і людьми, пройти злагодження. Цього всього не відбулося. І по суті в мене в роті нічого не змінилося. Ми замінили підрозділ механізованої бригади під Очеретиним. Бригада, яка отримала бойовий досвід в лісі, її кидають в поле, було ясно, що будуть великі втрати. Казали, що наша бригада протистояла шести бригадам російським, я не знаю, чи це правдива інформація, але здавалося, що в них там просто люди безкінечні”, — пригадує Андрій Соломін.
Поранення і ампутація
Поранення боєць отримав у квітні 2024 року. З його слів, тоді російські війська прорвали оборону і їм довелося відступати. Андрій Соломін ухвалив рішення виходити з позицій останнім.
“Я буквально від бліндажа відійшов метрів 100 і мені під ноги прилетів скид. Я падаю на спину, розумію, що в мене поранення і йти я вже не зможу. Витягли побратими на ношах. По нас стріляв міномет, дрони робили скиди. Ми знайшли якийсь гараж і там почалося довге очікування на евакуацію. Ну, я не чекав евакуацію насправді. Я хотів, щоб вони пішли просто, лишили мене там. Але вони не залишили”, — розповідає ветеран.
Внаслідок поранення Андрій втратив обидві ноги.
“Для мене набагато гірше було б втратити зір, або втратити дві руки. Для когось я без ніг — в значно гіршому становищі. І справді знайти в собі сили жити далі непросто. Допомагають ті самі ветерани. Я їздив на змагання, в червні був баскетбол на кріслах колісних, потім регбі на кріслах колісних. Дуже круто, ти туди приїжджаєш і знайомишся з багатьма ветеранами, черпаєш натхнення”, — додає чоловік.
30 вересня Андрій Соломін вирушає до Львова, де його чекає наступний етап реабілітації. Чоловік вже освоїв “стабіси” — короткі протези, які потрібні для вертикалізації і підтримки м’язового корсета. Далі на ветерана чекають тести, в результаті яких ветерана поставлять у чергу на отримання біонічних колінних модулів.
Про доступність в Луцьку
По місту Андрій Соломін пересувається на кріслі колісному. Каже: перепон для людей з ампутаціями багато.
“В Луцьку найбільша проблема — це заїзди на тротуар. Оці бровки, якщо там є якийсь схил, то або неадекватний кут, або за бордюром є така вибоїна і далі асфальт. І в оцю вибоїну, якщо передні колеса крісла колісного попадають, то ти летиш просто обличчям вперед. І я не кажу про якісь там дворики. Це вулиця Винниченка, це проспект Грушевського, це проспект Перемоги”, — говорить ветеран.
Також Андрій Соломін відмітив, що більшість пандусів біля магазинів, офісів чи спортклубів — непридатні до використання.
“Не можу бігти з автоматом, буду вчитися керувати дронами”
Зі слів ветерана, він не жалкує про жоден день у війську і своє рішення — стати на захист України.
“Втомилися люди чи не втомилися від війни, ворог не питає. Не буде так, що хай воює той, хай той помре, а я буду собі жити своїм звичайним життям. Так не буде. Насправді ми звинувачуємо владу, це не безпідставно, звичайно, але треба починати з себе. Якщо 33 життя вартували моїх ніг, то хай воно так буде. Є така думка, що раз я не можу бігати з автоматом, то треба навчитися пілотувати дрони про всяк випадок”, — додав Андрій Соломін.
