У селі Замлиння на Любомльщині час ніби зупинився. Тут немає млинів, які дали назву селу – їх змив час, але залишилися дерев’яні хати, вкорінені в піщану землю, руді коти та квіти в вазах.
Це історія про 74-річну Марію Гарбар, яка півстоліття живе в цій тиші, про пошуки хати діда Янтохикраєзнавцем Олександром Ольховським, про життя самотнього 81-річного замлинівця Петра Мандрики – його охайне господарство, звичку курити й щоденний побут та про кладовище у Висоцьку, де пісок поглинає могили, нагадуючи про швидкоплинність життя.
– А отам за млинами – Замлиння.
– А де млини?
– Змив час.
Неретва – річка, що несе води у Західний Буг вже й не мріє про млини. Зменшилася, сил не вистачить крутити водяні колеса.
Село ж є. Тихе-тихе. В травах, соснах, вербах та тополях. З мальвами, рудбекіями, диким виноградом, що обплітає покинуті хати. Вони всі тут дерев’яні. І вкорінені в піщану землю. В цій частині Волині, де живу я – будинки на землі стоять. На Поліссі – вкоріняються. Здається, що земля, вчепившись рукою втягує їх. Наші хати розвалить вітер, розкришить дощ, поліські – всотає пісок.
Поки шукаємо хату Валентини Гарбар, яка має допомогти краєзнавцю Олександру Ольховському віднайти хату його родича з недалекого минулого, прогулюємось вулицями Замлиння. Поскрипує колодязь-журавель, сюркочуть коники, хочеться лягти у трави, дивитися на небо, вдихати сосново-квітковий аромат любомльського Полісся і зупинити мить…
Ні людей, ні котів, ні собак, ні кудахкання. Тихе село. Це, на перший погляд. Згодом прийшов рудий кіт. А в Марії та Валентини ще один руденький Бублик намагався залізти на вишню, послухати розмову і звалитися на голови. В Замлинні нам повсюдно траплялися руді коти.
