Робить це у пам’ять про померлого сина, військовослужбовця 14-ї окремої механізованої бригади Валентина, розповів Суспільному господар.
Михайло Ігнатюк 35 років пропрацював на підшипниковому заводі. Зараз — на пенсії, живе з дружиною Софією. У подружжя залишилася дочка. Раніше син допомагав Михайлу хазяйнувати на землі, проте пішов добровольцем у 14-ту ОМБр імені князя Романа Великого.
Спочатку був у Володимирі, потім у Львові, а згодом його відправили на схід. Переважно службу проходив біля Куп’янська.
“До мене його побратими досі дзвонять, кажуть, що він був дуже хороший, їсти їм варив. Він дуже любив готувати, може то мої гени, бо я 50 років пропрацювала кухарем. І він любив закрутки робити. Олів’є він любив їсти й готувати”, — поділилася спогадами про нього Софія Ігнатюк.
З її слів, Валентин пробув на службі один рік. Після чого захворів і помер у шпиталі на Харківщині 15 березня 2023 року. Йому було 48 років.
“Зі всіма почестями ми похоронили його на Рованцях. Я ходжу на могилу, до церкви, бо тут ближче. Син теж любив землю, їздив з нами на дачу, допомагав мені, бо чоловік після інфаркту. Він казав: насаджу дерев мамо, але не судилося. Про службу мало говорив, фотографії скидав”, — сказала мама воїна.
Відтоді подружжя почало шукати розраду в городництві. Як розповів Михайло Ігнатюк, біля батьківської хати, де вони живуть, ріс старий горіх, якого треба було ліквідувати.
“Вирішив його зрізати й вийшли пеньочки. Колись я у Тернополі у сватів, бачив, що у пеньочках ростуть квіти. Я вирішив спробувати помідори. Вони дуже прижилися і їм комфортно. Тому що я пробував різні варіанти у відрах, воно нагрівається і помідор там не дуже почувався”, — пояснив Михайло Ігнатюк.
У пеньках господар вирощує помвдори упродовж трьох-чотирьох років. Усього має 15 сортів, найулюбленіший з яких — “Президент”, хоча додає, що насіння дороге.
“Помідори у мене високорослі. В одному пеньочку виходить до відра помідорів, до 50 помідорів. Є американські ребристі – вони до кілограма”, — зазначив він.
Вирощує городину й у теплиці, у пластмасових пляшках. Для цього восени копає траншею, глибиною 25-30 сантиметрів й засипає її компостом, а у пляшки кидає по 5-7 зернин. Щось росте, а решта йде на розсаду.
“Я дожив до такого часу, що я нікому не цікавий. Оце я ранком встаю, буває о п’ятій і дві-три години йду сюди й розмовляю з помідорчиками. На другий день бачу результат. Внучка допомагає, поливає. Тепер вже треба керувати, тільки не має ким”, — сказав чоловік.
Софія Ігнатюк додала: багато синів загинуло у війні за Батьківщину і щоб ці жертви були недаремні, потрібно працювати.
