Валерія і Руслану Левчуків поєднала випадкова зустріч, а роз’єднала війна. Подружжя волинян прожило у шлюбі понад 9 років. За цей період народили трьох дітей. Найстаршій донечці – 7 років, середній – 5, а сину – пів року.
У віці 34 років Валерій поліг у боях за Україну поблизу Торецька на Донеччині 23 грудня 2024 року, так і не побачивши народження найменшого сина, розповіла Суспільному вдова захисника. Руслана Левчук отримала орден “За мужність” III ступеня свого чоловіка, який його нагородили посмертно.
Історія знайомства та народження сім’ї Левчуків
28-річна Руслана Левчук, котра родом із села Мар’янівка Луцького району, зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася випадково, коли чекали на автобус. Валерій приїхав із другом на риболовлю, а Руслана збиралася з рідного села на Луцьк.
З автостанції майбутній коханий допоміг нести важкі пакунки, та замість поїздки в міській маршрутці обоє вирішили прогулятися. Зі слів жінки, так знайомство переросло в подальше спілкування.
“Потім почав дзвонити, смс-повідомлення. Зустрічались раз у декілька тижнів. На третій тиждень телефонує: “Приїдеш?” Кажу: “Ні, бо не має як, мушу бути вдома, мамі треба допомагати”. Він тоді: “Я якщо я до тебе приїду?” Для мене це було дивно, що він готовий заради мене їхати. Привіз тоді букет і торт для мами. Це було приємно. Плюс презент для мами, хоча вони були ще не знайомі”, — говорить волинянка.
Пара зустрічалася два роки. Під час відпочинку на Світязі Валерій освідчився — і пара одружилася. Мешкати молоде подружжя вирішило спершу з батьками Валерія у Луцьку.
Почалися розмови про дітей, тож, зі слів Руслани, потрібно було думати над власним житлом. У подружжя народилася перша дитина, і за пів року Левчуки переїхали в однокімнатну квартиру, яку їм вдалося придбати.
“Він хотів не одне дитя. Я йому сказала:, що згідна стільки дітей народити, скільки він зможе утримати. Якщо він бере на себе фінансову відповідальність і забезпечити комфортне життя, то я не проти. У 2018 році народилася Катруся, татова донечка. Він дуже любив її, допомагав мені у декреті”, — пригадала Руслана.
Перша донька Левчуків народилася у 2018 році, друга — за рік, 2019-го. Згодом подружжя придбало власний будинок неподалік обласного центру, в селі Звірів.
“Рада була, що дівчинка, думаю, що дві сестрички, дві подружки. Було важко, але чоловік взяв на себе обов’язки по старшій доньці. Вона чекала його з роботи і знала, що він прийде і вони щось будуть вирішувати”, — розповіла жінка.
Початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну Руслана та Валерій зустріли вдома. Першим від вибухів у Луцьку 24 лютого 2022 року прокинувся чоловік. Сім’я зібрала одяг, речі й поїхала до батьків. У першу ніч, пригадує жінка, в одному домі ночувало 18 людей. Поступово, говорить Руслана Левчук, разом почали думати як діяти далі.
14 березня 2022-го Валерій добровольцем приїхав до обласного ТЦК та СП, а 15 березня, у свій день народження, вже прибув на місце збору з речами.
“Йому дзвонять і вітають з днем народження, а я його везу на місце збору. З початку було тривожно, бо незрозуміло що далі і скільки це триватиме. Він казав: “Я не буду чекати поки прийдуть до мене у хату, мушу йти, щоб бути готовим”. Я не могла нічого заперечити. Він — доросла людина, самостійно прийняв рішення”, — сказала волинянка.
Руслан Левчук на позивний “Флеш” служив у війську з березня 2022 року на посаді навідника мінометної батареї у 100 бригаді територіальної оборони, яку 2024-го реорганізували в 100 окрему механізовану бригаду. У квітні 2023 року бригаду для виконання бойових завдань передислокували на Луганщину.
“Йому тоді казали, що будуть на місці тут, далеко не підуть, а коли прибув на пункт збору, там були нові розпорядження. Так вони потрапили під білоруський кордон — стояли рік. Потім через пів року їх почали перекидати. Всю бригаду перекинули у Серебрянський ліс. Очікував одне, а вийшло інше”, — розповіла Руслана.
Військовослужбовець Валерій Левчук поліг під час артилерійського обстрілу в районі Торецька Донецької області 23 грудня 2024 року. Зі слів дружини, чоловік загинув майже миттєво від прямого влучання.
“23 числа вранці ми з ним переписувались. Ще о 13:00 він у мене питав, які у мене плани, а тут ввечері приїхали його брати із сестрами і сказали, що загинув… На похороні я була вагітна. Було впізнання, мене відмовляли – не йди, не треба. Але мені було важливо побачити, щоб впевнитись, що це він”, — зазначила жінка.
Син Ярема, якого Валерій так і не встиг побачити, народився 9 лютого 2025 року. Зі слів Руслани, Валерій спішив жити: мріяв про свій будинок, про багатодітну сім’ю.
“Мені, здається, що він знав, що йому не багато відведено. З самого початку, як тільки ми познайомились, казав: “Вчись жити без мене”. Це ніби жарти, але в кожному жарті є доля правди. Він казав: “Я перший піду”. Він хотів дітей багато”, — говорить вдова захисника.
Валерій прожив коротке, але гарне життя, говорить його мама Алла Левчук. За освітою був будівельником, а вдома любив готувати — пік торти, робив вареники й пиріжки. А ще любив природу, доглядав за деревами в батьків і мріяв посадити фруктовий сад у себе.
“Він ріс доброю дитиною, тому що були старші сестрички, багато родичів. Вчився, мріяв будувати будинки. Закінчив училище, будував будинки. На роботі багато друзів, кумів. Всі вони дружать по цей час і я їм за це дуже вдячна. Вони допомагають Руслані. Ніхто не думав, що так станеться, але сталося як сталось…” — розповіла Алла Левчук.
Дружина полеглого захисника Руслана Левчук додала: хотіла б, аби Україна була цілісною і повернула кордони 1991 року. Та найголовніше — аби перестали гинути цивільні та військові.
