Хату Валентини Давидюк у селі Коршів Луцького району покаже кожен. Вона – місцева майстриня. Вʼяже, вишиває, шиє. І саме рукоділля відволікає від похмурих думок. «Я – оптимістка по життю», – приязно усміхається жінка, яка має рідкісну хворобу, що зустрічається в однієї людини з 20 тисяч!
Читайте також: УПЦ МП мусить піти з Успенського собору Володимира: як виконати рішення суду
Історію пані Валентини розповіли на сторінках газети «Вісник».
Дитиною за вісім років перенесла 16 операцій
Для її мами це були перші пологи. Ще й двійня. У хлопчика не відкрилися легені – і він помер. А дівчинка вижила. Назвали Валею.
Я народилася у 1961 році. Хто при Союзі говорив про якісь обстеження немовлят? Ніхто й не підозрював, що я маю якусь невідому хворобу, – пояснює жінка. – До трьох років усе було нормально. Якось з бабусею погнала пасти корову й на березі зачепилася, впала – і зламалася в мене ніжка. Травматолог наклав гіпс. А як за місяць знімали, то мама не вспіла мені колготу одягнути, як нога знов зламалася. Лікар був вражений і сказав до мами: «Вона в тебе жити не буде. У неї якась така хвороба, що вона крихка».
Недосконалий остеогенез – це рідкісне генетичне захворювання, яке характеризується аномальною ламкістю кісток, за що й отримало назву «кришталева хвороба». Відповідно до світової статистики, таке захворювання зустрічається в однієї людини з двадцяти тисяч.
Валентина ДавидюкНічого до пуття не пояснили простій сільській жінці тоді в лікарні – тільки налякали. До восьми років Валя мала дуже багато переломів. Через постійне гіпсування ніжки не могли рости й розвиватися, як весь організм. Мучилася дитина, переживали батьки, обʼїздили різних обласних травматологів, але рятунку не було. Тоді батько добився, щоб направили до Києва.
Зараз є в Києві інститут ортопедії і травматології, а на той час там було тільки відділення, але мені відразу сказали, що маю рідкісну «кришталеву» хворобу, згадує Валентина Миколаївна. – Мовляв, у мами в животі було дві дитини, а кальцію не вистачало, тому й так сталося. Зі мною ще лежав 18-річний хлопець, то він не міг кружечки підняти, бо в нього рука ламалася. А в мене, дякувати Богу, з руками все добре, а от ноги переломані. Там познайомилася з дівчиною з Нововолинська, Валею, вона теж має таку хворобу. Ми подружилися.
Столичні медики порадили матері лишити доньку під їх наглядом. На деякий час могла поїхати додому, а потім верталася у відділення. Там вчилася й лікувалася. За вісім років дитина пережила 16 операцій. Ламали, по-новому складали, а то й геть видаляли окремі кістки. Два роки пролежала в апараті Єлізарова, таким чином хоч трішки витягнули ніжки. Коли закінчила школу – виписали додому.
Народила здорову доньку, тішиться правнуками
Валя вже знала, що їй треба берегтися. Ходила помаленьку на милиці, потім з паличкою. Але сидіти без діла не могла. Все старалася мамі помогти. Виполювала рядочки городини. Дбала про чистоту, а ще дуже любила вишивати.
Це їй передалося від тітки. Про майбутнє не загадувала, та доля сама повернула, як потрібно. У село прийшло запрошення на навчання дітей з інвалідністю. Валя вступила у Самбірське училище на Львівщині на швачку. Там знайшла своє кохання. Іван теж мав групу, накульгував на ногу. Пара жила деякий час, мріяла про сімʼю. Коли Валя завагітніла, хлопець поїхав додому взяти документи, щоб офіційно оформити стосунки. Та мама їх заховала, бо не хотіла такої невістки.
У 22 роки я народила доньку Наталю. Він ще приїжджав, коли малій був рік. А потім його оженили на здоровій дівці, – з гіркою посмішкою говорить Валентина Миколаївна. – Так розійшлися наші дороги. Бо ж колись не було мобілок, трохи пісьма писали, але й то пропало. Мама помагала глядіти малу. Я працювала в будинку побуту, зарплата невелика, то підробіток брала. Ночами не спала – рушники людям вишивала, щоб моя донька все мала. Дякувати Богу, виросла. Як вже Наталя свою сімʼю мала, то познайомилася з батьком.
Я спочатку на нього обіжалася, а потім пробачила, бо то таке життя. Він не раз казав: «Якби все вернути назад…» Отака в мене доля. Але я ні на що не нарікаю радію, що маю велику родину.
Ми розмовляємо на кухні, де Валентина Миколаївна готує смачний борщ. За столом не видно, що ніжки у цієї 63-річної жінки, як у дитини. Вони так і не виросли, як треба. Носить 32-й розмір взуття. А коли встала, щоб показати свої вишивки, я побачила, як нелегко їй ходити.
У мене ноги покручені-поломані. Через те, що колись неправильно склали, одна майже на п’ять сантиметрів коротша. Коли вкотре лежала в лікарні, всі в палаті журяться через свої болячки, а я вишиваю. То навіть лікар казав: «Ви подивіться на Валю, вона скільки перенесла, та не плаче, а вишиває», – додає.
І хоч медики кажуть, що це генетичне захворювання, на щастя, більше ніхто в родині Валентини не має «кришталевих кісток». А сама жінка вже звикла так жити. Зимою, щоб не травмуватися, взагалі не виходить на вулицю. По хаті – підпирається милицею. Вона любить вишивати, і це найбільше заспокоює. Роботи майстрині не раз були на виставках.
Я взагалі оптимістка по життю. Тому, якщо хтось стикнувся з такою хворобою, хай не опускає руки. Медицина йде вперед. Зараз є багато різних препаратів. Я теж на постійній основі кальцій вживаю, молочне, таблетки. Й дякую Богові, що маю доньку. Дочекалася внуків, правнуків. Люблю й тішуся ними, – щиро каже Валентина.
Автор тексту та фото Руслана СУЛІК.
Читайте також наші новини у Facebook
